СВЯЩЕНСТВО І ЄВХАРИСТІЯ – ХРИСТОВІ ДАРИ З ТАЙНОЇ ВЕЧЕРІ

(І) - III неділя місяця (15 квітня 2012 р.)

Єдине Священство Христа

О. Міхал БАЙЦАР

Львівська Архідієцезія

ВСТУП ДО МЕСИ

Улюблені в Христі Ісусі Брати і Сестри!

Ми обходили особливий час Великого Посту, який нас, віруючих, приготовляє до зрозуміння таємниці спасіння Ісуса Христа. Воно втілюється в Літургії Великого тижня, а особливо почавши від Трапезної в Великий Четвер до пустого гробу в Великодній ранок. Свята Церква цей час обходить в винятковий спосіб, а кожен з нас має можливість на ново усвідомити собі покликання і завдання, виникаючі зі святого таїнства хрещення, а також віри в Триєдиного Бога. Отож і ця проповідь має ціль служити допомогою в приготуванні до Національного Євхаристійного Конгресу Латинської Церкви в Україні.

Ідея вселенського священства знайшла свою тожсамість в навчанні Церкви в догматичній Конституції про Церкву Lumen Gentium, а пізнаємо її із сторінок Святого Письма, з Церковних практик, коли в часі Літургії отримуємо хрещення. У цьому документі читаємо, що Ісус Христос, як священик, був узятий з людей (Євр 5, 1-5), а новий народ робить царством і священиками для Бога і свого Отця. Охрещені, оскільки є освячувані через відродження і помазання Святим Духом, як дім духовий і святе священство, щоб через християнські вчинки складати духовні жертви і проголошувати міць Того, який їх увізвав з темноти до свого предивного світла (1 Пет. 2, 4 -10).

А втім, нехай наше вільне і свідоме обходження благодаті Таїнства Хрещення допоможе в наслідуванні Ісуса і служіння Його спасенної місії в Церкві і житті, беручих участь в єдиному священстві Ісуса Христа.

Єдине Священство Христа

О. Міхал БАЙЦАР

Львівська Архідієцезія

ПРОПОВІДЬ

Вступ. Оголошення теми.

Улюблені, у Старому Завіті Ізраїль був священницьким Божим Народом, який носив ім'я Господа до чиїх предків промовляв Господь Бог, народ старших братів в вірі Авраама (Втор. 28, 10). В Новому Завіті чоловіком Божого Народу стається не через фізичне народження, але через народження з гори, з води і Святого Духа (Ів 3, 3-5), тобто через віру в Христа і хрещення. Для того в часі Великого Посту в особливий спосіб повертаємося до джерел нашої віри, а в Великому Тижні прагнемо якнайглибше зануритися в таємницю Пресвятої Трійці в ім'я, яке ми отримали в Таїнстві Хрещення

Основна частина.

І. Важливість і вартість Таїнства Хрещення

Від самого дитинства, ми дізнаємося від наших батьків наскільки важливим є таїнство Хрещення. Глибоко в нашій свідомості вирита потреба і впевненість, що кожна дитина після народження має бути охрещена. Так будо в наших домівках, про це дбали наші дідусь і бабуся, батьки а також рідні і близькі з нашого оточення. Власне, ставши свідомими членами Церкви ми дізналися, що наказ уділяти Таїнства Хрещення був одним із найважливіших завдань, котре Ісус дав Апостолам, а через них Церкві. Перед своїм Вознесінням Він наказав їм “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мт 28, 19). Через Хрещення відбувається народження людини зі Святого Духа. Без цього народження неможливо осягнути спасіння, про що сам Христос повчав Нікодема: Істинно, істинно кажу тобі: Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти в Царство Боже” (Ів 3, 5)

З Катехизму Католицької Цкркви дізнаємося, що “Хрещення необхідне для спасіння тих, кому Євангеліє було проповідуване і хто мав можливість просити цього таїнства” (ККЦ 1257). Хрещення є народженням до нового життя у Христі. Згідно з волею Господа Бога, воно є необхідне для спасіння, так як і Церква, до якої Хрещення впроваджує. А Церква, крім Хрещення не знає іншого способу, щоб забезпечити вхід до вічного щастя. То значить, Церква і всі її члени стараються не занедбувати отриманого від Господа наказу, щоб “відроджувати зі Святого Духа” всіх, котрі можуть і прагнуть бути охрещеними.

Бог сам зв`язав спасіння з Таїнством Хрещення, але сам не є зв`язаний із своїми Таїнствами (ККЦ 1257). Тому Катехизм Католицької Церкви додає: «Кожна людина, яка, не знаючи Євангелія Христа і Його Церкви, шукає правди й виконує Божу волю настільки, наскільки її знає, може бути спасенною. Можна припустити, що ці люди виразно прагнули б Хрещення, якби знали його необхідність» (ККЦ 1260). Тому якщо хтось є свідомий того, що Хрещення,
з установлення Ісуса є засобом, котрий уділяє спасенної благодаті, той мусить його прийняти під загрозою втрати спасіння. Хрещення є обов`язкове для всіх, котрі осягнули повне пізнання Євангелії. Отже, Хрещення є обов`язковою умовою спасіння тільки для тих, котрим було проголошувано Христа і котрі могли прийняти рішення про Його прийняття. Однак Бог прагне, щоб всі люди були спасенні (пор. 1 Тм 2,4-6). Також людина, котра живе згідно голосу сумління і виконує волю Божу, так як її конкретно пізнає і з впевненістю прагнула б прийняти Таїнство Хрещення, коли була б свідома його значення, може осягнути спасіння через „хрещення прагнення”.

Тому, Церква підготовлює і родить нових членів спільноти вселенського і служебничого священства через прийняття серцем віри в Ісуса Христа і дару ласки в Таїнстві Хрещення.

ІІ. Різниця між священством вселенським і сакраментальним

Вірних в Церкві називаємо Людом Божим, Людом Священицьким, тому, що через хрещення всі приймають участь в Священстві Ісуса. Це участь в священстві Христа називається спільним священством вірних або "вселенським священством" (sacerdotium iniversale Fidelium) і залишається в особливому зв’язку із служебним священством.

Від самого свідомого дитинства, ми були переконані, що в Церкві служителем культу є єпископ, священик чи диякон, але щоб наші батьки або інші віруючі мали щось спільне з священицтвом, про це ми не знали. І ще багато разів ми чули, що наші батьки моляться за нас, благословляють нас, приносять жертви за себе та родину, але ми не розуміли, що вони беруть участь у вселенському священстві Христа.

Як навчає Другий Ватиканський Собор: "Вселенське священство вірних і священство урядове тобто ієрархічне, хоча суттєво відрізняються і не тільки в ступені, є один до одного підпорядковані; адже одне і друге, у властивий собі спосіб бере участь в одному священстві Христа" (Lumen gentium 10). Ієрархічне священство, як "уряд" (оfficium) є спеціальною службою, через яку вселенське священство вірних може бути оновлене, в такий спосіб, щоб Церква була повна, "священичої спільноти", у міру Христового обдарування. "Ті, серед віруючих, хто отримав священство, є встановлені в ім'я Христа, щоб давати поживу Церкві словом і благодаттю Божою" (Lumen gentium 11).

Вселенське священство вірних і служебне священство є один до одного

підпорядковане. У той же час Другий Ватиканський Собор заявляє, що є між

ними суттєва різниця: "Вони відрізняються суттєво, а не тільки в ступені" (Lumen gentium 10). Ієрархічне священство - служебне - не просто якийсь "продукт" вселенського священства вірних. Воно не походить з вибору чи делегації суспільства вірних. Таїнственне священство є особливим покликанням від Бога: "ніхто сам не скористається з цієї честі, але тільки той, хто покликаний Богом як Аарон" (Євр. 5,4).

Слід також зазначити, що всі вірні мають частку у священстві Христа через хрещення, і ця частка є загальною для всіх охрещених: мирян, духовних, ченців. Це основна і найбільш безпосередня частка у священстві Христа. "Це відноситься до всіх в Церкві, до жінок і чоловіків, звичайно, відноситься і до тих, хто є учасниками урядового священства", яке характеризується служебністю" (Іван Павло II, Апостольський Лист про гідність і покликання жінки, 27).

Служебне священство, як щось відмінне від вселенського священства, не є якимось вищим ступенем по відношенню до нього. Це інша частка у священстві Христа. І перш за все, визначається іншими завданнями. Священик - єпископ або пресвітер - приймаючи рукоположення, не перестає бути християнином. Тимчасом, диякон, приймаючи сан, перестає бути дияконом, а пресвітер, приймаючи єпископське рукоположення, перестає бути "звичайним" священиком, пресвітером. Пресвітер чи єпископ залишається на все життя християнином, і як священик чи єпископ повинен виконувати своє християнське покликання. Іншими словами, приймаючи сан та приймаючи на себе завдання священичого служіння, має їх реалізувати, як охрещений в відповідний спосіб для вселенського священства.

Тому, як ми вже говорили, реалізація вселенського священства полягає в складанню "духовних жертв, приємних для Бога через Ісуса Христа"
(1 Пет 2, 5). Це завдання священства вірних повинно бути реалізоване в кожному конкретному християнському покликанні.

Світська людина, таким чином має жити в шлюбі, або поодинці, працювати, будувати людське суспільство.

Чернець повинен в тому ж дусі, віддати себе як живу жертву (Рим 12,1)
 і проголошувати про великі діла Господні (пор. Ді 2, 11, 1 Пет 2, 9), дотримуючись євангельських рад.

Кожен диякон, священик чи єпископ, повинен виконувати своє покликання пастиря, учителя, і міністра таїнств, в дусі служби, любові, самопожертви. Отже, загальне священство яке передається через таїнство свячень, а його завданням є виконуванням служби у спільноті, в імені і особі Христа. Таким чином, між загальним священством, а священством вірних є суттєва відмінність, тому що священство урядове уділяє свячень влади, силою якої священики служать Божому Люду через навчання, справовуванні культу Божого і душпастирство. Загальне священство і дозволяє і зобов'язує вірних взяти участь у поклонінні Богу. Тут стає очевидним, на чому полягає ця обов’язкова участь у священстві Христа і що є це участь спільна: всіх охрещених. Якщо священство Хреста виразилось насамперед у Його відданні себе у жертві на хресті, то участь у Його священстві, назване загальним священством всіх Його сповідників, полягає на відданню через них самих себе Богу в Хресті, у з’єднанню з його жертвою, складеною на хресті. При тому ця участь у священстві Ісуса має спасенне значення.

Таким чином, якщо хтось не зреалізує свого покликання – світського християнина, монаха, духовного – реалізовуючи загальне священство, це означає, якщо у своєму покликанні не віддасться Богу на духовну жертву, Йому приємну через Христа, то не зреалізує свого спасіння.

Тому, вірні, Поляки розпорошені по всьому Радянському Союзу в комуністичних часах, не маючи священика, громадились в костелах чи будинках, тоді на вівтарях розкладали шати і так брали участь в св. Месі. Без священика відмовляючи всі молитви з мессалу, в тишині і плачучи, пропускаючи слова консекрації і приймаючи духовне причастя з надією, що Бог допоможе пережити і пришле священика. Тому священик з уряду, виконує місію Христа, освячення вірних аж до кінця. Після смерті людина не потребує священства, як служби освячення духа.

Як писав св. Юзеф Себастьян Пельчар у своїх Розважаннях про священниче життя, що всі люди створенні для того, щоб вірно служити Богу, спасли свої душі і до всіх промовляє Апостол: "Зі страхом і трепетом звершуйте своє спасіння" (Фл 2,12).

До священика належить поривання душ світу і віддавання Богу як Його власності (Rapere animas mundo, dare Deo proprium est sacerdotis).

III. Відносини між священством урядовим і загальнимю.

Як ми вже ствердили, священство ієрархічне – урядове було установлене

Церкві в тому намірі, щоб могли активізуватись всі засоби вселенського священства.

Собор Ватиканський II виразно говорить про це в різних місцях, а особливо там, де говорить про Євхаристію: "Беручи участь в Євхаристійній жертві, в тому джерелі і вершині цілого християнського життя, складають Богу божественну Жертву, а разом з Нею самих себе в цей спосіб як і через складання жертви як і через св. Причастя всі беруть участь в чинностях літургічних, не однаково, але одні як і другі по-іншому. Насичені у святому причасті Тілом Христовим, в конкретний спосіб представляють єдність Люду Божого, котрий відповідним знаком і невимовною причиною є це Найсвятіше Таїнство. (LG 8).

Згідно цієї науки, яка належить до найдавнішої християнської традиції, „активність” Церкви не супроводжується до ієрархічної послуги пастирів, під час коли світські лишаються в пасивному стані. Натомість ціла християнська активність світських, а перед усім сучасне апостольство світських дає свідоцтво в поборовому навчанні, згідно якого, вселенське священство і священицька послуга ієрархії в Церкві є „взаємно підпорядковані”.

Священики обладнані владою як святі служителі, прислуговують своїм братам, щоб усі, котрі є з Люду Божого, раділи правдивою християнською гідністю, прямували на вільний спосіб, а одночасно згідно з порядком до того самого, тобто осягнули спасіння вічне. Створюючи правдиву спільноту Люду Божого, одні другим служили і взаємно собі допомагали.

Закінчення

Дякуємо сьогодні Господу Богу та Його Святому Провидінні за дар віри в Ісуса Христа, котрий живе в наших серцях, за дар і жертву всіх священиків, котрі сповняли і сповняють місію Христової служби Божому Люду, дякуємо за цю ієрархічну Церкву, а перед усім за цю вірну і Дякуємо Богу в Трійці Єдиному за кожну церкву і капличку, за кожне святе місце, де відправляється Найсвятіша Євхаристійна Жертва, за кожного священика і мирянина, за кожного, хто шукає Господа і за кожне зітхання до Нього.

Дякуємо усі за кожну хвилину Святої Меси, котра затримує живого Бога серед нас, за кожний кивот в котрому знаходиться Ісус, за всі можливості нашого освячення.

Дякуємо за наших батьків, а перед усім за наших мам - стражниць домових церков, за все, що дав нам родинний дім, в якому ми відчуваємо себе безпечно і охоче до нього.

Закінчимо наше розважання молитвами, якими молилися жінки „євхаристки”, Німкені з містечка Волга, депортовані до Казахстану за комуністичних часів: „Господи, дай нам заново священика, дай нам святе Причастя! Усі мої жертви складаю добровільно з любові до Тебе! Найсвятіше Серце Ісуса, помилуй нас!”.

„Маріє! Наша найкраща і найсвятіша Мати! Ти бачиш, що ми є бідні! Віднови нам заново священиків, вчителів і пастирів!”.

АМІНЬ