БЛАЖЕННІ ТИХІ
Тиша – це власність, якої ніхто не може від нас забрати
«Мова – це срібло, а тиша – це золото». Навіть народне прислів’я каже нам, що тиша має дуже велику вартість, що є дуже цінною. Але народна мудрість не була першою в такому стверджені. Про тишу вперше говорить саме Святе Письмо, пояснює її смисл, ціль, а навіть в багатьох випадках Біблія рекомендує нам перебувати в тиші.
В 5 розділі Євангелії від святого Матея читаємо, що тихі успадкують землю. Логічно подумаймо: нині важко насправді успадкувати землю, а тим більше тишею. Земля завжди мала свою ціну і вартість, а тим більше, коли нині за величезні гроші люди здобувають клаптик землі. Скільки ж потрібно находитись по урядових кабінетах, поназбирувати відповідних паперів, заплатити грошей, потратити час і здоров'я. І при цьому тиша так часто порушується. Навіть на прикладі нашої паулинської Парафії в Броварах, чи в інших містах, або в селах, можемо переконатись, що не легко є здобути хоч трішки землі для будівництва храму, хоча це робиться для всіх людей в загальному, а не для якоїсь однієї приватної особи. І в цьому випадку тиша і мовчання аж ніяк не допомагають, коли потрібно ходити і випрошувати метр за метром, щоб для костьолу виділили землю. Але над цим є ще Бог, до Якого вся земля належить.
Вертаючись до теми, скажемо, що Ісус є правий, коли говорить, що тихі успадкують землю. Що ж це мусить бути за тиша, що має в собі таку силу? І про яку взагалі тишу говорить Ісус? Перш за все ми повинні собі усвідомити одне: коли Бог говорить – людина повинна слухати, повинна мовчати або бути уважною, шанувати цей момент, коли Господь щось нам каже, а потім розпочинається діалог. Щоб говорити з Богом, не потрібно вживати голосу, крику, шуму, хоча Вартимей кричав: «Ісусе, помилуй мене!» Часом потрібно й кричати. Але тим разом подивимось з іншої сторони на тишу. «Мовчання – знак згоди», це ми знаємо з дитинства, чули в школі і часто помічали у щоденному житті. Тиша – це щось впевнене, щось, що вирішилось, що заспокоює наше майбутнє, нпр. спокій в сім’ї.
Людина, коли їй бракує тиші, втрачає сенс життя, не хоче жити, таке життя не вважає життям (Іов 3, 26). Отож тиша дає життя. Бог в тиші розпочинав створювати світ, небо, землю і нас людей. Ізраїльтяни коли втікали від єгиптян раділи тишею і мали щораз більше бажання жити (Псалм 107, 30), бачили своє майбутнє. Припинився балаган, страх, шум, відійшла смерть – раділи тишею, яка настала. Тиша є доказом присутності Бога (Мдр. 18, 14). В тиші є увага, або точніше уважність, чуйність і в тиші зі спокоєм людина вирішує дуже складні і заплутані справи. Щоб правильно вирішити щось в житті, потрібно зосередитись, втихомирити все навколо себе, дозволити запанувати тиші (Іс. 30, 15). Страх тільки підтримує метушню і бурю, а тиша настає тоді, коли людина відчуває опіку (Мт 8, 26; Мк 4, 39; Лк 8, 24). Тиша дозволяє говорити іншій людині, взагалі побачити когось біля себе, позбутись егоїзму і почати любити ближнього, а через нього вчитись любити Бога (Діян 21, 40). Навіть небо затихає, коли Господь розпочинає діяти (Откр 8, 1).
Обіцяна земля – це небо. І ми як Божі діти прямуємо до Небесного Отця. В тиші ми є більш уважні, зосередженні, а в цей момент Бог може найбільше нам сказати. Прикладом цього, що тиша збагачує нас, є сама Матінка Божа, яка всі Божі справи в тиші зберігала в своєму серці. Отож нехай наше серце буде тихим затишком для Ісуса.
О. Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE
Серце чисте і смиренне дай мені,
о Господи!
о Господи!
Багато обітниць залишив нам Ісус. Багаторазово говорить Ісус в Євангелії про нагороду вічну в Небі. Нагорода за звичай є за щось, за якісь досягнення, але в кожному випадку за щось доброго. Можливо багато обітниць чи обіцянок можуть нас потішити, але не всі з них залишають на довго правдиву радість, радість яка не проминає, яка може заспокоїти і дати надію, укріпити нашу звичайну людську впевненість. Мати надію – це добре. Але мати обітницю – це ще краще. Обітниця, яка не є наслідком чогось доброго чи найкращого вчиненого, але просто якимось авансом на майбутнє, є власне найдорогоціннішою. Бо на неї не потрібно було заслуговувати, вона міряється не «щось за щось», а просто є даром серця, яке вміє кохати.
Ісус нам обіцяє в Євангелії від Святого Матея в 5 розділі показати самого Себе: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать!». І в цьому відкривається ціла правда. Нічого не потрібно робити, не потрібно здобувати якісь заслуги, пробиватись авторитетно у суспільне життя, в політику, в коло своїх поклонників – лише навпаки: потрібно позбутись. Чисте серце є тому чистим, бо не має в собі нікого і нічого окрім Бога самого. Воно не є пустим, спустошеним, окраденим, забутим, знищеним, полишеним, відкинутим – чисте серце є багате в Бога, найбагатше на світі, бо має в собі ціле Небо.
Для чистого все є чистим. Це правда. Лише тому так є, бо насправді таке серце не тільки не засуджує і не оскверняє, але й виправдовує, усправедливлює. Найдосконалішим взірцем чистого людського серця є саме Найсвятіше Серце Ісуса. Це Боже Серце було пробите за наші гріхи, але не перестало кохати, кохати до кінця, кохати насправді.
Сьогодні багато людей, а особливо молоді запитують, чому так важливо берегти в серці чистоту і як її зберегти. А Псалом нам говорить, що той, в кого серце чисте є щасливим. В чистому серці без найменших проблем може перебувати Господь, можуть в ньому бути присутні ті всі, які найбільше любові потребують. Це все ніби таке просте, але й трудне, тому що зберегти в серці святість є найважливішим завданням людини, яка бажає постійно перебувати з Богом.
Можливо ми вже звикли до таких слів і термінів як чистота, святість, обережність, делікатність, стійкість і тому подібні. Але що вони самі по собі означають без любові? Це ж любов є святою. Якщо хтось шукає іншої любові по за Богом, то така любов ніколи не може бути святою, ніколи не ущасливить людину і взагалі не може називатись любов'ю, бо не є нею. В любові завжди є трепетність і сакральність, які освячують любов і чинять її благословенною.
Не раз повстає запитання: чому люди не хочуть любити по справжньому? Може шукають не Бога, а оманливого щастя, корисливої і заборчої втіхи, яка нищить їх самих і навколо інших. Часом хтось запитує чому не можуть мати в подружжі дітей, як ніби все є добре і в порядку. А це тому, що так насправді не є все добре і не все є в порядку. Бо діти є Божим даром. З дітьми Бог дає родині Себе, є це жертва, подарунок, самозречення, відданя життя. А якщо в подружжі двоє закоханих людей шукають лише своєї користі, тілесного задоволення, вигоди спільного життя, то Бог не дозволить, щоб з цього приводу страждали діти і тому не дає їм дітей. До такої чистої і щасливої любові є покликанні і запрошені не лише священики, монахині, чи монахи, але всі люди, всі, хто насправді не є проти цього, щоб ущасливити собі життя.
Жити в чистоті це завдання, але й можливість. Людина не є в стані сама собі допомогти стати святою, але й не мусить. Бо це Бог хоче нас вчинити святими і Йому потрібно на це дозволити, попросту запросити в своє звичайне людське життя. А Бог все інше доповнить. Від нас потрібно тільки одно – бажання, бажання бути з Богом. Всі наші людські непорозуміння і програші беруться тільки з неуважності і з того, що ми боїмось різних заперечень в нашому житті, у відносинах з іншими людьми. Бо ніби то хочемо як найкраще, а завжди виходить по старому. Ми не мусимо комусь нав’язувати своєї думки, бо також Ісус цього не робив. Тільки цілковита вільність, свобода є носієм істинної любові і шляхетних почуттів.
Це так коротенько сказано: побачать Бога – але це насправді багато, найбільше. Щоб не бути сліпими, ми повинні дивитись на Бога найчистішими очима і кохати Його найчистішим серцем.
Отож в Небі вже не буде сумнівів, чи всі насправді кохають, бо там будуть всі чисті, святі. Любов, серце і чистота – це наш скарб, це дорогоцінні дари Божі в нашій душі, це все те, що чинить людьми, Людьми з великої літери, Божими дітьми.
ТАЇНСТВО СВЯТОЇ ЄВХАРИСТІЇ |
Мета Літургії, як і кожної релігійної дії — ставити людей у зв'язок з Божеством (саме слово "релігія" походить від латинського слова "релігаре" — зв'язувати). Літургія, або Служба Божа (від грецького "лейтургія" — спільна служба) — це участь вірних у жертві Ісуса Христа. Літургію неможливо зрозуміти, якщо не мати на увазі її походження та її виникнення. Напередодні своєї смерті, під кінець пасхальної вечері, Христос переломив хліб, кажучи: "Це Тіло Моє, що за вас ламається...", а потім поблагословив вино, кажучи: "Це Кров Моя, що за вас проливається..." Від цієї хвилини Христос сам став жертвою, принесеною Отцю, і закликав апостолів спожити це Тіло і Кров, щоб таким чином взяти участь у Його жертвоприношенні. Якби Христос цим обмежився, то тільки самі апостоли, які були присутні на Тайній Вечері, одержали б змогу приєднатися в такій формі до жертви на Голгофі, що примирила людство з Богом і становить найвищу точку всесвітньої історії. Але Христос у цей вечір зробив свою Голгофську жертву доступною всім людям у всіх країнах і у всі часи. Він хотів у цьому своєму стані "умертвлюваної жертви" переноситися і в інші місця шляхом нечуваного й неймовірного, найбільшого з усіх чудес чуда. Він попередив свою криваву жертву на Голгофі і спершу приніс себе в безкровну жертву поділом хліба й вина, що стали Його Тілом і Кров'ю. Використання хліба й вина має ту перевагу, що воно доступне всім людям і дозволяє їм з'єднуватися з жертвою, приймаючи її на поживу в невідразливій формі. Таким чином! Літургія стала для всіх християн засобом, який дає змогу брати участь у жертві Христа і додавати до неї своє власне жертвопри ношення. Іншими словами, Літургія — це актуалізація спасіння у часі і просторі. Поясненням могло б служити одне, дуже далеке порівняння: промовець чи співак, що виступає по радіо, говорить або співає один раз і в одному місці, а люди в усьому світі можуть з допомогою радіоприймача сприймати його слова та реагувати на його почування. А якщо ці виступи зафіксувати на платівці чи зробити фільм, то і в наступні роки зможемо слухати чи бачити цього артиста. Це дуже грубе порівняння з Літургією, яка є свого роду "приймачем", що дозволяє нам після двадцяти століть і в будь-якому місці земної кулі включитися в дію Христа, який приносить себе в жертву. Духовна реальність іще куди більше гідна подиву... А, проте, це порівняння дозволяє нам хоч здалека відчути, якою любов'ю було переповнене серце Христа, коли Він установив Літургію, дивний, не обмежений ні часом, ані простором засіб, що дає нам Його присутність скрізь, де лише є священик, причому Його присутність саме в Його жертовному подвигу. Справді, Христос, тепер уже прославлений, завжди залишається з нами як жертва; рани від Його мук, що залишились на Його воскреслому тілі, є доказом того, що Отець прийняв Його жертву: внутрішньо Христос продовжує бути жертвою за людей, якою Він був на прощальній Тайній Вечері перед своїми страстями. "Це творіть на спомин про мене..." Тими словами Христос доручив Церкві в особі апостолів продовжувати у віках Його покутну жертву за гріхи людства і доручив роздавати Його самого на поживу людям, щоб вони, найтіснішим способом з'єднуючись з Ним, вступали в єднання з Богом. Реальна присутність. Як може Син Божий знаходитися в шматкові хліба та кількох краплях вина? На Літургії Ісус Христос направду реально присутній на престолі, і ця присутність наперед була заповіджена. Вже за свого земного життя Христос обіцяв дати себе на поживу людям і навчав, що Його учням конче треба їсти Його Тіло і пити Його Кров: "Якщо не будете їсти Мого Тіла і пити Моєї Крові, не матимете життя вічного". Ці слова спонукали до ряду невдоволених заперечень: "Як може ця людина дати нам їсти своє тіло? Його мова не має сенсу". Навіть деякі учні покинули Його тоді. А Христос декілька разів повторив свою заяву. Він дав зрозуміти, що говорить у прямому, а не в переносному значенні. Він не говорив: "Сприймайте мою науку, живіться нею, як хлібом... Слухайте мене і заспокоюйте спрагу моїми словами..." Зовсім ні. Мова була не про символи, а про реальність. На поживу запропоновано саме Його Тіло і Кров. Хоча декому це здавалося безглуздям. Нехай навіть дехто відходить, киваючи головою... Важливим є одне: вірити Синові Божому, любов якого до людей може декому з мудреців цього світу здаватися божевіллям. Ця присутність реальна. Можна, звичайно, зіткнутися з Богом, з'їдаючи шматок звичайного хліба, чи милуючись запахом квітки, або, як учені, вдумуючись у таємниці світобудови. Справді, Бог є всюди. Він — у всьому. Але в хлібі й вині, які перетворились у Тіло і Кров Боголюдини, Він перебуває цілком особливо діючим способом. Дуже таємна ця реальна присутність Христа в Літургії, коли священик перетворює хліб і вино. Проте треба вірити словам Христа: "Це Тіло Моє, що за вас ламається... Це Кров Моя, що за вас проливається..." Немає нічого, що дозволяло б нам розуміти ці слова в переносному чи символічному значенні. Як духовна сутність. Цю наявність ми не можемо сприймати своїми тілесними чуттями так само, як не можемо з їх допомогою сприймати наявність душі в тілі, знання — в мозку. Реальну присутність Христа у хлібі й вині (що церковною мовою має назву Євхаристії) можна порівняти, хоч і дуже приблизно, з присутністю душі в тілі. Це дозволяє зрозуміти, що, споживаючи тіло Христове, ми не знищуємо його, але наша душа з'єднується з ним особливо тісним способом. Інколи запитують: "Як може Христос в один і той же час бути присутнім у силі-силенній Святих Дарів на всьому світі?" Але ми знаємо, що Він присутній так, як можуть бути присутні духи. Дух повністю присутній у кожній частині тіла, в якому він живе. Людина, говорячи по радіо, може в певному значенні бути присутньою одночасно для всіх людей, які п слухають по всьому світі, з допомогою радіоприймачів. Під видом хліба й вина. Можна скористатись ще деякими іншими порівняннями. Хоча вони дуже далекі, та все ж таки дають певне уявлення про те, як Христос може бути присутнім під виглядом хліба й вина. Справді, після перетворення, ні хліба, ані вина більше немає: залишається тільки їх подоба. Те, що ми бачимо, що сприймаємо смаком, чого торкаємось язиком, здається нам хлібом і вином, але, насправді, це вже не те. Так і деякі речовини, наприклад, бензин або каучук, здаються подібними й наділеними однаковими властивостями, незалежно від того, чи вони природні, чи штучні, але, по суті, — це зовсім не те саме. Взагалі треба вміти завжди відрізнити видимість від сутності. Наша особа, наша, так би мовити, "сутність" залишається тією ж самою протягом всього нашого життя, хоча наша "видимість" (обличчя, зріст і т. д.) міняється. В Євхаристії відбувається протилежне: сутність змінюється, але видимість залишається незмінною. Матеріально невловиме. Дехто хотів би, щоб було можливим виявити з допомогою мікроскопа або будь-яких інших фізичних чи хімічних засобів, перетворення хліба й вина в Євхаристії. У цьому виявляється повне нерозуміння суті справи. Матеріальні інструменти здатні схоплювати тільки матеріальні властивості речей. Наприклад, вивчаючи такими засобами мозок, чи можна виявити його геніальність? ... але безсумнівне в світлі віри у Христа. Отже, вірмо Богові і слову Христа. У світі є багато ще інших таємниць, які залишаються для нас недоступними, а для Бога немає нічого неможливого. Віруюча людина розуміє, що можливе тільки одне з двох: або, поклоняючись цьому хлібові і споживаючи його, вона виконує нісенітну дію, і тоді немає ніякого смислу ні в чому, або чинить свідомо, розумно, йдучи за словом Христа... і тоді тут сам Бог. При літургійній жертві християни приносять Богові власне своє життя. Найістотніший у Літургії той момент, коли священик, замінюючи Христа і продовжуючи Його, повторює над хлібом і вином Його слова: "Це — Тіло Моє... це — Кров Моя". Усе інше в Літургії — обряди, молитви, читання, співи —стільки оправою, яка допомагає виділити й виявити незмірне багатство, що міститься в акті Перевтілення. У цей момент присутній Христос приносить себе в жертву своєму Отцю. Він продовжує своє Голгофтське жертвоприно шення. Але разом із собою Він і нас приносить Отцеві. Це тому, що ми невіддільні від Нього: Він — голова великого тіла — Церкви, в якому ми — члени. Христос сказав: "Тіло Моє направду є поживою... Кров Моя направду є напоєм... Якщо не будете їсти Тіла Мого і пити Крові Моєї, не матимете життя вічного". Причащаючись з Тіла і Крові Христової, християнин живе божественним життя, "вростає в Христа". У силу цього апостол Павло міг сказати: "Вже не я живу, а живе в мені Христос". Ось чому Церква підкреслює необхідність приступати до святого Причастя. Кожний християнин повинен хоч раз у рік перед Великоднем причащатися. Але це мінімальна вимога, недостатня для того, аби вберегти людину від втрати її духовних сил. Бажано, щоб це Святе Таїнство християни приймали якнайчастіше. |
О. Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE
ТАЇНСТВО ПОКАЯННЯ І ПРИМИРЕННЯ
1. Сповідь |
Скажемо зрозуміло й рішуче: люди грішні. Стверджувати, що дитина невинна, — неправильно, бо ж їй притаманні погані нахили. Не слід змішувати щирість з невинністю. Невинність — це не вихідна, а кінцева точка. Життя — це повсякчасний вибір, і треба відректися від давнього Адама та довіритись благодаті, щоб стати чистим. Християнин усвідомлює свою гріховність і співучасть у злі. Він визнає, коли в світі погано, то це, в якійсь мірі, і з його вини. Дуже багато людей, які належать до різних партій і спеціальних чи міжнародних груп, повстають проти зла, несправедливості, війни. Деякі з них вважають, що не мають нічого спільного зі злом, і вписують у життя прекрасні сторінки. Критика їхня стосується більше способів, які вони застосовували, і які привели до успіху чи провалу. Цим справа й закінчується. А християни знають, що треба боротися насамперед з внутрішнім злом, яке криється в серці кожної людини. Вони читають Євангеліє і знають, що досконалість — це постійне визволення і подвиг, невпинне відродження і переродження. Немає такої чистої душі, яка б не підпала спокусі великого гріха, як також немає грішної душі, котра не відчувала б інколи благородних поривів. Ніхто не може твердити, що завжди був і буде чистою людиною, Ніхто й ніколи не знаходиться в стані повного виправдання, і навіть ті, які не знають, що чинять, потребують прощення Христа; "Боже мій, прости їм, бо не знають, що тво рять", — говорив Христос з хреста. Неуцтво в релігійних справах не може бути основою для вибачення за порушення очевидного природного закону. | ||||
2. Сучасна людина втратила відчуття гріховності | ||||
У наш час світ утратив відчуття гріховності. Це причина того, що прекрасні почини до побудови кращого світу залишаються даремними, наштовхуються на егоїзм, прихований у душі кожної людини, Він увійде і в суспільство, Слід згадати заклики відданих Богові людей: "Нехай відмовиться від гріха свого людина нечестива серцем..." "Покайтеся, наверніться!.." — закликав Іван Христитель. "Якщо не покаєтесь, усі загинете", — сказав Христос. "Христові належало страждати і воскреснути, — пояснював Ісус, ідучи до Емауса, — і в ім'я Його буде проповідуватись покаяння для відпущення гріхів..." "Ми багато грішимо", — говорить апостол Яків. "Якщо говоримо, що не маємо гріха, то самі себе обманюємо", — каже апостол Іван. "Христос навчає нас, — говорить апостол Павло, — відкинути давню людину з її спокусливими похотями й одягтись у нову людину, праведну і святу". Треба навчити світ повторювати слова блудного сина: "Отче, я згрішив перед небом і перед Тобою", а також слова пророка Давида: "Обмий мене з неправості моєї і від гріха мого очисти мене... Серце чисте збудуй у мені і дух правий..." Що таке гріх? Гріх— це бунт проти Бога, противлення законові Бога, це знак браку любові. Гріх не поменшує величі Бога, але завдає шкоду Його славі, бо ж Він створив людину, що має бути вінцем творіння, а людина сама себе спотворює гріхом і порушує діло Боже, намагаючись побудувати світ за власною химерою. Гріх смертельний і гріх, який прощається. Смертельний гріх—це повне відмовлення Богові в любові, це відкинення Бога; людина повністю відтинає себе від Нього. Грішник стає мертвою людиною, сухою гілкою, до якої божеська животворна сила більше не проникає. Коли ж людина частково піддається егоїзмові, але не перестає любити Бога понад усе, як мати, що, розсердившись на свою дитину, не перестає її любити, — то це гріх поверхневий, немов не дуже небезпечна хвороба, яку сам організм може пересилити якраз силою захованої в ньому любові, але яка швидше виліковується, якщо звернутись за допомогою до лікаря. | |||||
3. Христос дав своїй Церкві владу відпускати гріхи | |||||
Гріх став причиною існування пекла. Але гріх був також причиною хреста, тобто приходу Спасителя, який прощає гріхи. За час свого земного життя Христос часто зустрічав грішників: Марію Магдалину, перелюбну жінку, розбійника на Голгофті та безліч інших. Христос прийшов, щоб звільнити людей від їхніх гріхів, від зла, що криється в серці людини, від духовної рани, яку одержали нащадки збунтованого проти Бога Адама. А Христос і надалі живе в своїй Церкві і далі зустрічає грішників. І ми у кожній Святій Тайні зустрічаємося з Ним. Християнин, що став членом Церкви, дає йому засіб знову примиритися з Ним і вийти зі свого жалюгідного стану через Тайну Покаяння, в якій Боже милосердя схиляється надлюдською неміччю. Ісус Христос передав своїм апостолам владу прощати гріхи, кажучи: "Прийміть Духа Святого... кому ви відпустите гріхи, тому відпустяться, кому не відпустите, — будуть зв'язані". Так Ісус Христос передав апостолам, а після них пастирям духовним владу робити висновки про гріхи. Звідси і Таїнство Покаяння — сповідь, яку Церква застосовує в різних формах від самого початку свого існування. | |||||
4. Сповідь — зустріч Ісуса Христа з грішником | |||||
Щоб правильно розуміти значення сповіді, цієї зустрічі грішника з Богом, треба пам'ятати, що сповідь — це насамперед пошук зцілення, духовного лікування. Правда — це свого роду суд, де священик оголошує присуд — відпускає або не відпускає гріхи; але цей його присуд — лікарство, а відпущення — знак, що починається одужання. Священик — це швидше лікар, аніж суддя, бо грішник — це людина хвора, хвороба її полягає в тому, що внаслідок своєї примхи, фантазії, егоїстичних бажань противиться волі Божій, хоче жити по-своєму, не турбуючись тим, якою задумав її Бог при народженні. Розуміється, що для виздоровлення хворий грішник повинен докласти свої зусилля та допомогти лікареві - священику. | |||||
Три основні моменти у Таїнстві Покаяння | |||||
Жаль за гріхи, або каяття, Визнання гріхів, або сповідь. Покута за гріхи, або "відшкодування". Треба, щоб людина усвідомила свою важку недугу, своє відступлення від Бога, і всім серцем прийшла до покаяння. Воля до зцілення — ось головне. Таким чином, ще навіть до формального відпущення гріхів, якщо тільки грішник усім серцем його прагне, зв'язок з Богом відновлюється, і Божа сила знову відживлює омертвілий член, тобто розкаяну людину. Дрібні гріхи становлять перешкоду для повноти життя христия нина, як хвороба гілки перешкоджає цвітінню і негативно впливає на кількість і якість плодів. Христос не досягає своєї повної міри в душі людини. Грішник мусить перестати миритися зі своєю хворо бою, мусить зазнати каяття і постановити змінити своє життя. Відпущення гріхів не діє автоматично, бо тільки розкаяння, скруха серця є ключем до душі. Усе інше — безсиле і недійсне. Тому, якщо немає змоги сповідатися, то щирого каяття з глибини душі досить, аби примирити грішника з Богом. Людина, що згрішила, повинна хотіти сповіді, але від самого моменту щирого й глибокого розкаяння гріхи її прощені. У цій зустрічі грішника з Богом, у Таїнстві Покаяння, Бог не лише прощає щирому серцю, відданому боротьбі проти зла і гріха, але й дає надмір сили й волі. От чому часта сповідь так потрібна душі, яка по-справжньому любить Бога. Сповідь і відпущення. Як тільки душа відчинилася завдяки розкаянню, успіх "лікування" запевнений. Але грішник повинен розкрити свої рани. Конче потрібно, щоб людина перевірила своє сумління, глибоко проаналізувала свій спосіб життя. Не досить перевіряти себе за трафаретним списком гріхів. Треба спитати себе, чи пам'ятала вона про Бога, чи не згрішила проти слави Божої і заповідей Його, а тоді розглянути свої відхилення від призначеного їй Богом шляху: чи діяла вона відповідно до свого положення в житті, як це є обов'язком батька, матері, сина чи дочки, людини, що дає працю, робітників і т. д. Це питання відповідальності родинної, професійної, громадської. Не треба забувати, що гріхи проти чистоти приковують душу до матеріальних і чуттєвих утіх і, затоплюючи її в темряву, гасять у ній духовні пориви, а соціальні занедбання і неправди так само обтяжують душу, підриваючи її живучість і заважаючи зростанню містичного тіла Церкви. У випадках, коли грішник не виявляє бажання виправити своє життя, священик може відмовити йому у відпущенні гріхів, тому що хворий не виявляє внутрішньої схильності, необхідної для зцілення. Відпущення гріхів повністю очищує душу людини, що покаялась у своїх гріхах. Можна сказати, що відпущення немов змиває записані на душі гріхи та оновлює внутрішньо людину. На відміну від людей, які можуть пробачити, але не забувають чужих провин, Бог бачить нас після сповіді зовсім чистими від гріха. Ми можемо писати нову, чисту сторінку життя так, наче й зовсім не грішили від самого хрищення. Священик, що відпускає гріхи, є не тільки представником Христа. Він також представник Церкви, тобто громади християн. Кожний гріх — це зневага і Бога, і громади християн, навіть гріх думкою чи бажанням. Коли один із членів Церкви охолоджується в благодаті й любові Бога, то це знижує рівень усього цілого згідно з законом людської солідарності. Ось чому у молитві "Сповідаюся Богові...", яку відмовляємо на сповіді, грішник, усе одно, чи він Папа, єпископ, чи звичайний вірний, викриває себе не лише перед Богом, а й перед усім збором братів у Христі: "Мій гріх... я винен..." Таким чином, Тайна Покаяння не обмежується особистим виміром примирення душі з Богом. У Церкві є й суспільний вимір, про який не слід забувати. Надолуження, або покута за гріхи. Кожен знає, що зневага чи кривда вимагає відшкодування, і люди вимагають його від тих; хто завдав їм шкоду. Порушення доброго імені чи особистої власності іншої людини вимагає відшкодування судового и морального. А стосовно Бога людина вважає, що одержати прощення легко. "Епітимія", тобто покута, яку накладає священик, далеко не пропорційна шкоді, завданій славі Божій і життю Церкви. Це тільки знак, що означає переворот у душі грішника і початок його поправи. Обов'язок покаяння не вичерпується невеличкою "епітимією" після сповіді, Існують три способи загладити свій гріх: піст, милостиня й молитва, про що сам Христос часто говорив. А є ще й інші способи відпокутування за гріх, які займають значне місце в житті: це ті життєві труднощі й нещастя, яких не бракує, і які є найпевнішим способом виправлення. Ми їх не вибираємо, їх можна тільки прийняти. Вони становлять справжнє відшкодування за гріх. Це наші несподівані вчителі, яких Бог нам дає; нам доводиться відмовитись від своїх ідей, симпатій, від свого спокою, розкошів, вигод, мрій, доводиться терпіти нужду, розлуку, зраду... Сьогодні переживаємо тривогу, важку працю, завтра —хворобу, смерть... Цього не можна уникнути . Наше діло — покірно прийняти Божу волю. Це найпевніший шлях очищення, відплата за наші провини, за гріхи, допущені нами перед Богом. Таку кару треба приймати в дусі єдності з Страстями Христовими, які принесли нам прощення й мир. Заперечення: Декому сповідь здається неприйнятною, бо вона начебто протиприродна. Інші вважають, що її вигадали священики, і що вистачить сповідатися перед Богом, аби одержати прощення. А дехто думає, що сповідь принизлива, бо доводиться стати навколішки перед священиком, який теж є грішною людиною, може й більш грішною від того, хто стоїть перед ним... Відповідь: Саме тим людям, які не сповідаються, особливо неприємно виявляти найбільші таємниці своєї совісті, і вони не погоджуються на таке "зв'язування" своєї свободи перед людиною, думка якої може іноді вплинути на зміну їх долі й життя. Але сповідь відповідає істотній потребі людини: її сумління судить про її життя, і на цьому суді чути голос самого Бога, свідка дій і найтаємніших думок. Якщо людині неприємно, щоб її судили інші, то вона почуває і власне безсилля перед собою самим. І якщо проникливе око Боже для нас страшне, то Його батьківське милосердя викликає довір'я. З другого боку, людина потайки відчуває бажання відкрити комусь свої найбільші таємниці; деякі нервові захворювання виникають саме від того, що людина надто довго приховує такі особливо гнітючі таємниці. Це відкриття сучасних психіатрів співпадає з тим, що Церква робить уже протягом двадцяти сторіч. Кожний гріх ображає Бога, а разом із цим завдає шкоди Церкві. Ось чому християнин несе відповідальність також перед своїми братами за ті збитки, які спричинив, даючи доступ злу до свого серця. В єдності містичного Тіла Христа кожна душа, підіймаючись, підіймає всіх інших, а падаючи, — завдає шкоди усім іншим, В людському тілі захворювання якого-небудь члена тягне за собою хворобливість усього організму; усе тіло страждає, коли одна його частина погано виконує свої функції. От чому християнин, який допустився гріха, звинувачує себе не лише перед Богом, а й перед священиком, що представляє офіційно всіх його братів-християн і уповноважений, аби свідчити про каяття грішника і його реабілітацію. Покаяння — це постійна, невпинна переміна серця людини. Згадаємо, до речі, що тим людям, яким неприємно сповідатися перед священиком, не буває соромно відкриватися перед лікарем, адвокатом чи й товаришем зі школи або по роботі, перед якими вони визнають свої вчинки з такими подробицями, яких ніколи від них не вимагалось би на сповіді, та виявляють такі потайні переживання, за які червоніли б і перед членами своєї сім'ї. Нарешті доводиться сказати, що надто часто брак справжньої віри і підготовки до цієї священної зустрічі милосердного Бога з грішною людиною перетворюють сповідь у карикатуру та підкопують пошану до неї. Щоб упевнитися в необхідності Тайни Покаяння, достатньо прочитати Євангеліє, в якому невпинно звучить заклик: "Покайтеся, бо наблизилось царство небесне!" |
О. Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE
ТАЇНСТВО ПОДРУЖЖЯ
Людська любов і одруження |
Коли Бог творив людину, створив її як чоловіка і жінку. Це значить, що ні в чоловікові (мужчині), ні в жінці, взятих окремо, людська природа не є повною, а повною вона стає тільки в них разом. Чоловік і жінка створені так, щоб одне одного доповнювати. За Божим задумом, вони повинні бути дуже тісно з'єднані; "Будуть двоє єдиним тілом", тобто житимуть єдиним життям. Цей зв'язок сильніший від усіх інших родинних зв'язків: "Покине чоловік батька свого і матір свою та пристане до жінки", — говорить ще Святе Письмо. Чоловік і жінка обоє створені на подобу Божу не лише в тому значенні, що наділені розумом і свобідною волею, але й у тому значенні, що удвох повинні жити спільним життям, подібно, як Бог один у трьох особах (див. розділ про Святу Трійцю). Стати одним, залишаючись різними особами, —ось загальне визначення любові. За Божим задумом, світ не був створений повністю заверше ним. Завершити його — завдання людини. Людина покликана до праці на будовах світу, які Бог дає їй змогу організувати. Так само Богові до вподоби, щоб людина співдіяла з Ним у справі збереження, продовження й розвитку людського роду. От чому Бог наділив людину відповідними інстинктами, що спонукають її відживлятися, берегти життя, а також його передавати. Таким чином, цей потяг двох істот до того, щоб стати одним і з'єднати своє життя — спільне прагнення тіла до створення нового життя — само собою не може бути нічим поганим. Цей потяг і це прагнення — від Бога. Радість з'єднання двох сердець і тілесне задоволення, викликане з'єднанням, — позитивні, бо вони відповідають задумові Божому. Добачати в усякому задоволенні тільки потурання власній слабкості було б образливо по відношенню до батьківської доброти Божої. Бог нас любить і хоче для нас щастя. Запах квітів, смак соковитих плодів чи доброго вина — все це від Нього. Божа воля лежить і в основі подружніх утіх; з їх допомогою стає приємним і легшим спільне життя чоловіка і жінки, створених для того, щоб одне одного доповняти. Первісно, за Божим задумом, у цьому чистому по суті потязі не було нічого нездорового, ні зіпсованого. Любов — це почування, що походить від Бога і до Бога веде. Через свою любов чоловік і жінка стають співробітниками в Божій справі. Отже, любов і подружжя — від Бога. Вони входять у Божий задум світобудови. Бог хотів: по-перше, щоб чоловік і жінка були двоє в одному житті, бо вони створені одне для одного, для взаємного доповнення; по-друге, щоб вони разом створювали сім'юдля продовження людського роду. А втіха духовна і тілесна, яку чоловік і жінка знаходять у любові й подружжі, теж доводять, що Бог призначив їх обох до щастя. Своїм гріхопадінням людина порушила задум Божий і осквернила любов та подружжя. Згадаймо перші розділи Біблії. Людина, створена свобідною, могла підпорядкуватися задумові Божому, або йому протиста витись. Могла будувати світ з Богом або без Бога, влаштувати власне життя з Ним або без Нього, Перші люди зловжили своєю свободою. Вони схотіли будувати своє щастя за власною примхою, але людську любов не можна побудувати на відкиненні любові Божої- Вони були створені для спільного життя, в якому любов була б чистою, духовною й тілесною одночасно, але цілком безкорисливою, що складається з взаємного самовіддання; однак у людей прокинулась егоїстична похіть, що все розбещує та спотворює. Це й показано в образній Біблійній оповіді, коли чоловік і жінка починають звинувачувати одне одного після гріхопадіння: Адам відмовляється відповідати за свою жінку і звинувачує її; "Жінка, яку Ти мені дав, дала мені овоч, щоб я їв". А Єва намагається виправдатися, обвинувачуючи Змія: "Змій мене спокусив..." Внаслідок гріхопадіння егоїзм закоренився в любов і подружжя. Любов-похіть, любов-пристрасть, яка є тільки карикатурою замінили справжню любов. Справжня любов великодушна, вона шукає блага іншим людям, і помагає їм зростати та вдосконалювати своє життя. А ось тепер чоловік любить жінку вже не ради неї самої, не за те, що в ній прекрасне і благодатне, не для того, аби їй допомагати у повному й найкращому розкритті власної особистості, він її любить тільки за її тіло, за те, що вона може служити йому як джерело насолоди. Тим самим він перестає визнавати її як особистість. І не лише внутрішня близькість у спільному житті порушена. На сторінках Біблії після розповіді про гріхопадіння знаходимо історії перелюбів, насильств, гріх Онана, що дав своє ім'я відомому збоченню, протиприродний гріх, що творився в Содомі і т. д. І хіба ж не продовжується й досі ця давня історія гріха? Чи подружжя не стає виявом "егоїзму удвох"? Мрії про любов розвіюються, залишаючи місце взаємній ненависті... Аборти і всілякі інші злочини підрубують корінь життя... Бо любов, цей чудовий дар Божий, перетворилась у зіпсутий плід, що його роз'їдає черв'як гріха. Гріх — не в самій любові, яка залишається даром Божим, а в безладній погоні за насолодою. Можна провести паралель з тим, що вже вище було сказано про потребу їсти й пити: заспокоєння цієї потреби служить справі збереження й розвитку життя. Але треба їсти для того, аби жити, а не жити для того, щоб їсти. Ненажера, коли їсть, не думає про своє здоров'я, він хоче знайти в їжі насолоду для самої насолоди, хоч би й на шкоду своєму організмові. Тг.кі шукання самої тільки насолоди в любові віддаляє від справжньої мети подружжя. Людина сама себе принижує і втрачає людську гідність, стаючи невільником тваринних інстинктів. Ось як гріх порушив давній Божий задум у людській любові. | ||||||||||||
Христос відродив подружжя і навчав людей про справжню сутність любові Як уже було сказано, любов і подружжя, хоч і спотворені гріхом і роз'їджені ним із середини, все-таки зберегли свою основну красу. Досить поговорити з молодим подружжям, щоб у цьому переконатись. Любов оспівують поети, вона залишається невичерпною темою літератури, театру, музики, живопису... Сам Христос радів з молодою парою на весіллі в Кані Галилейській. Він не тільки не жмурився, а навпаки, на прохання своєї Матері, Марії, вчинив перше своє чудо: щоб вивести родину з скрутного становища, замінив воду на вино. За прикладом Ісуса Церква благословить шлюб і молоде подружжя. Поклявшись одне одному у вічній любові, чоловік і жінка повинні бути готові жертвувати всім для свого щастя. Це вимагає боротьби з власним егоїзмом, пожертвування власною вигодою, власними звичками і смаками, відмови від своїх забаганок, часом навіть жертви власного життя. Справа в тому, що життя швидко виявляє недосконалості та хиби коханої особи. Перші місяці спільного життя, що є наче відблиском первісної радості земного раю, змінюються болючим відкриттям дрібних негативних рис іншої особи: замість недавнього захоплення починаються розчарування, з'являється спокуса поставити під сумнів свою любов. Зло і гріх, що кубляться в людському серці, вузьке самолюбство — ось ті черв'яки, що зсередини роз'їдають пречудовий плід, яким є любов. Христос прийшов навчити людей справжньої сутності любові. Він полюбив нас не за нашу досконалість, якої в нас нема, а навпаки, тому, що ми грішні. Він любив нас, коли ми були бунтівничими, злими, коли хотіли влаштувати своє життя самі, без Бога. Він любив нас, коли ми були блудними синами, які далеко відійшли від батьківського порога і, як батько в Його притчі, бажаючи нашого спасіння, очікує повсякчас з тривогою нашого повернення, завжди готовий прийти нам на допомогу. Він дав найбільший доказ любові, який тільки може бути: вмер за нас, а перед тим простив нам на хресті. Роз'яснюючи першим християнам справжнє значення любові й подружжя в дусі Христовому, апостол Павло не зупинився і перед таким порівнянням: "Чоловіки, любіть своїх жінок, як Христос полюбив Церкву і віддав себе за неї". Цей текст Церква й досі нагадує християнам, коли благословить подружжя. Таким чином, справжня любов ніколи не зневірюється. Що би то була за любов, якби вона зникала при першому ж випробуванні? Це був би егоїзм — і нічого більше. Той, хто покидає свого друга у важкому становищі, дає доказ, що справжньої любові в нього нема: він шукав в іншій людині тільки задоволення для себе самого, лише власного щастя. Любов у своїй первинній таємниці подібна з любов'ю Христа до Його Церкви. Шлюб —це немов відображення єднання Христа з Його Церквою. Апостол Павло писав: "Чоловік —це голова жінці, як Христос — голова Церкві". Шлюб Христа з Церквою довершився в голгофтській крові, й хрест став достеменним і найбільшим символом любові. Християнський шлюб — це відблиск тієї любові, якою Бог полюбив людство. Тому, такою великою є Тайна Подружжя. Зрозуміло, чому Церква осіняє хрестом руки тих, що одружуються; зрозуміле і те, що в християнському подружжі любов і родинне життя повинні проходити біля підніжжя хреста, зображення якого повинно знаходитись біля кожного сімейного вогнища. З Христом преображається людська любов. З Ним чоловік і жінка можуть бути впевнені, що в союзі тіл і душ підійматимуться все вище, аби колись, у потойбічному житті, разом приєднатись до вічності. Згідно з чітко вираженою волею Божою подружжя — це добро вільний договір між чоловіком і жінкою, який зобов'язує на все життя. За грандіозним задумом Божим про світобудову, чоловік і жінка призначені жити одним життям, забезпечуючи цим продов ження людського роду, а разом із тим своє власне взаємне вдосконалення. Якось Христа запитали: "Чи можна чоловікові відпустити свою жінку з якої-небудь причини?" Ісус відповів: "Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою?" І додав: "Тому покине чоловік батька й матір та пристане до дружини своєї, і будуть двоє одним тілом; так, що вони вже не двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає" (Мт.-19, 3-7). Апостол Павло писав до перших християн: "Тим, що одружи лися, не я наказую, а Господь: Жінці не розлучатися з чоловіком; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжньою, або нехай примириться з чоловіком своїм; і чоловік нехай не залишає дружини своєї" (1 Кор. 7, 10-11). Подружжя — це договір, взаємне зобов'язання. Сказати "Я тебе люблю" — цього ще недостаньо. Щоб укласти такий договір, треба сказати "Так", і це "так" означає зобов'язання на все життя. Воно непорушне і не може бути відкликане. Шлюбний зв'язок — найнерозривніший з усіх, навіть якщо він укладений без любові. Багатьох людей це обурює, бо вважають, що подружжя — це насамперед питання любові, і насправді існує лише остільки, оскільки закорінене в любові. Тут конче треба роз'яснити: шлюбне зобов'язання нерозривне, тобто не підлягає порушенню, бо воно випливає з вимог людської природи життя в суспільстві. Це, як кажуть, "висновок з природного права". Подружжя — соціальна установа, що виступає у всіх народів, які б вони не були. У родовому, племінному, національному побуті закони незмінно виражають одну і ту саму турботу: забезпечити постійність І тривалість сім'ї як основної клітини в житті народів і держав. І продовження людського роду не може бути залежним від випадкових короткочасних зустрічей, як це має місце у тварин; якби йшлося тільки про народження дітей, їх викормлення і залишення їх подальшій долі, тоді це було б можливо і природньо. Але тут ідеться про те, щоб виховати людську особистість. Аби цього добитись, потрібна присутність батька і матері та відповідна родинна обстановка. Ось чому розлучення подружжя недопустиме. Розлучення — рівнозначне з руйнуванням самого суспільства. Одружуючись, чоловік і жінка зобов'язують себе на все життя, Вони можуть взяти на себе це зобов'язання або ні, але коли це зобов'язання прийняли, не можуть від нього відступити, не підриваючи тим самим основ усього суспільства. На цьому шляху рух дозволяється лише в одному напрямку, повертати назад не можна. Коли була дана згода, питання вичерпане: чоловік і жінка увійшли в звичайне життєве русло, установлене Творцем, і самовільно міняти цей порядок не можуть. Можна використати таке порівняння: ряд машин пересувається вулицею, де рух дозволений лише водному напрямі; кожний шофер міг їхати або не їхати цією вулицею, ніхто його не примушував. І кожному з них було відомо, що по цій вулиці їхати можна тільки в один бік. Але ось один із них передумав і вирішив повернути назад. Він порушує правила руху, і вже вулицею ніхто більше не зможе проїхати, утвориться пробка, іноді й на кілька годин. Один шофер порушує життя всього міста. Так і з розлученням, яке завдає шкоди усьому суспільству. Любов для наших сучасників —основний критерій, коли йдеться про подружнє життя. Вони забувають, що це договір, соціальна установа, яка має свою власну цінність, незалежну від внутрішньої схильності чи настрою. Коли чоловік і жінка беруть на себе шлюбне зобов'язання, вони роблять це не лише стосовно одне одного для взаємної любові сентиментального характеру, яку може зруйнувати перший-ліпший випадок поганого настрою, Вони також зобов'язують себе перед суспільством. Про це надто легко забувають, маючи на увазі тільки романтичну і скороминущу сторінку любові. Розуміється, близькість сердець має дуже велике значення, але треба пам'ятати, що подружжя не має права розривати свої зобов'язання з огляду на суспільне ціле, основою якого є сім'я. Нерозривність подружжя закладена в людській природі, створеній для життя в громаді. | ||||||||||||
Подружнє зобов'язання нерозривне тому, що воно освячене Богом Це, зокрема, стосується християн, бо Таїнство Подружжя прирівнюється до нерозривного союзу Христа з Його Церквою. Християнська сім'я входить до складу Церкви, до таємничого Тіла Христового. Ось чому християнське подружжя нерозривне з тієї хвилини, як тільки воно підтверджене і здійснене в тілі. Тут також не годиться зводити все до взаємної любові, навіть якщо вона освячена Богом у Таїнстві Подружжя. Іноді думають, що саме ця любов є причиною нерозривності подружжя. Проте Церква вважає дійсним і таке подружжя, основою якого не була любов. Певна річ, найбільш бажано, щоб християнське подружжя було подружжям з любові. Однак суть справи тут у Церкві, в таємному Тілі Христовому: християнське подружжя — це клітина цього духовного організму, який повинен давати Богові нових дітей. А це значно ширше від питання про подружню любов. Це підтверджується тим, що коли чоловік або жінка вмирає, то той хто залишається, звільнюється від будь-яких зобов'язань стосовно померлого і має право заключити новий подружній союз. Цим новим подружжям удовець чи вдова включається в будівництво Великого Міста; питання про таємне Тіло Христове, про людство в цілому, відкуплене і спасенне Христом та призначене до життя вічного, стоїть понад пристарстю і почуттєвістю взаємин між подружньою парою. Міг би хтось заперечити: яке ж місце християнство залишає для людської любові? Невже після смерті не залишиться нічого з єднання сердець і душ, яке здійснювалось християнською парою? Чи не суперечить це тому, що було сказано вище про велич любові й подружжя?., На це треба відповісти, що виявляється первинність духу навіть у сфері любові. В Євангелії від Матея (22) розповідається про те, як противники Христа намагалися зловити Його таким питанням: якщо та сама жінка, щоразу стаючи вдовою, повторно виходила заміж, то для котрого з цих чоловіків вона буде жінкою у вічному житті? Христос їм відповів, що вони не мають ні найменшого поняття про всемогутність Божу і нічого не зрозуміють, поки їх погляди будуть обмежуватись чисто тілесною ділянкою. У потойбічному житті все стає іншим. Статевий потяг втрачає будь-який смисл, бо немає більше мови про народження нових істот; обранці Божі будуть і без того незмірно щасливими, вони стануть, "як ангели", тіло буде переображене. У потойбічному житті з людської любові залишиться те, що вже на землі було пройняте божественним началом. Духовна близькість двох безсмертних душ — ось що буде врятоване, піднесене та прославлене на небі; саме в такому розумінні члени християнського подружжя залишаться супутниками у вічності. А те, що тілесне, просякнуте земними пристрастями, те, що не одержало "другого народження" від подуву Святого Духа і не обожнене у Христі, зникне у хвилині смерті. Смерть розриває тілесні і соціальні зв'язки подружжя, через що вдовець (удова) має право вступити в нове подружжя, але духовна любов між душами і в смерті не гасне, бо ця любов безсмертна. Слово Христове залишається навіки: "Зроджене від тіла є тілом" і з тілом зникає, а "народжене від духа — є дух", і воно ввійде до Царства Божого. Заперечення: Чи добре, коли Церква цілком відкидає розлучення? Людський розум і серце не завжди погоджуються з наведеними вище міркуваннями про нерозривність подружжя. Закон нерозривності подружжя дуже сильно вражає багатьох чоловіків і жінок, які в подружжі не знайшли задоволення своїх особистих прагнень. Вони виступають проти церковної "вузькості", яка сковує їх кайданами. Візьмімо, наприклад, таку сім'ю, в якій давно вже немає почуттєвого єднання між чоловіком і жінкою, що живуть тільки поруч при повному відокремленні сердець; їх обох мучить постійне намагання зносити одне одного. Чому ж релігійний закон не дозволяє розірвати пута, що їх зв'язують? Який смисл зберігати те, що вже мертве? Хіба намагання в будь-який спосіб зберегти сім'ю не породжує атмосфери фарисейства й брехні? І чи не штовхає людей до незаконних зв'язків та підтримання позашлюбних стосунків? Примирюючись з існуванням сім'ї без любові для рятування гідності чи благочестя, чи навіть з матеріальних інтересів, людина піддається спокусі шукати виходу для своїх невдоволених почуттів іншим шляхом, тобто у "вільному коханні". Хто ж у цьому винен? Хіба не на релігію покладається відповідальність за цей фальш і лицемірство? А що сказати про безліч випадків, коли з вини одного інший без усякої провини залишається покинутим на все життя, і вже з молодих літ? Чоловік, наприклад, повернувся з полону після п'яти років важкого поневолення і знаходить своє родинне вогнище погаслим, бо дружина вважала його відсутність надто довгою і дозволила іншому себе спокусити. Хіба може Церква заради якогось загального правила засудити цього бездоганного чоловіка на досмертну безшлюбність, категорично забороняючи йому по-новому влаштувати собі життя? Невже цей нещасний повинен, корючись Церкві, вбивати в собі кожне нове почування любові, яке в нього народжується? Коли ж він порушить закон, на нього будуть дивитись, як на страшенного грішника між тими християнами, які залишилися вірними, при чому, можливо, "вірними" тільки з виду, а не насправді, та це не перешкоджає ходити з гордо піднятою головою, незважаючи на свої гріхи! Що ж у цьому всьому доброго?.. Відповідь: Перш за все треба повторити те, що вже вище було сказано, В наш час індивідуальна точка зору ставиться понад усе, — і в цьому біда. Від установ, законів, чи вони людські, чи Божі, вимагають, щоб вони пристосовувались до примх, вигадок і хиткості наших сучасників. Звичайно, закони — для людей, а не люди для законів, однак кожний закон існує для всіх, а не для кожного окремо. Чи закон хороший, чи поганий — це визначається не особистими побажаннями якоїсь однієї особи. Мета законів — загальне добро, а окремі особи мусять їм підкорятися, хоч іноді це нелегко. Є люди, які стають жертвами закону про нерозривність подружжя. Це факт, і для них це дуже прикро. Але до таких наслідків приводять взагалі всі закони людського співжиття, які випливають із великого принципу солідарності. Є люди, що стають жертвами синівського обов'язку, громадського чи патріотичного. З війни люди повертаються інвалідами на все життя або не повертаються взагалі. Охоронець порядку, що намагається затримати бандита, пожежник, який рятує людей з вогню, лікар, що працює з радіоактивними препаратами або лікує заразних хворих, пілот, котрий проводить випробування нового літака, гірник під землею чи робітник біля верстату — всі вони можуть стати жертвами свого громадського чи професійного обов'язку. Нічого протиприродного в цьому ніхто не знаходить, і всім таким героям людської солідарності віддають честь і хвалу. Але якщо чоловік і жінка, які не погодились між собою, приносять своє особисте щастя в жертву Законові Подружжя, на якому спирається добро всього людства, то це викликає обурення! Де ж тут логіка? Є незаперечним той факт, що закон нерозривності подружжя береже від загибелі мільйони сімей. А що буде, коли замість цього закону визнати розлучення? Чи буде тоді менше нещасних людей? А діти? Замість сім'ї, тоді б залишилось тільки одне: держава. Але, наприклад в СРСР, комуністам, які спочатку проголошували вільну любов, довелось згодом повести політику зміцнення сім'ї. Дерево пізнається по його плодах; так доводиться думати і про розлучення. Таким чином, проголошуючи шлюб нерозривним і забороняючи незгідним між собою членам подружжя вступати в позашлюбні стосунки, Церква стоїть тільки на сторожі сім'ї і загального добра людства. Ті, що страждають від цього закону, — неминучі жертви великого принципу солідарності, згідно з яким загальнолюдське добро стоїть понад особистими інтересами. Від Церкви хочуть, щоб вона в особливо важких випадках була поступливою і, враховуючи важливі причини, дозволила розлучення та вступлення в новий шлюб. Однак це неможливе в силу вказаних вище принципових міркувань. А що вважати за "важливі причини"? Залежно від характеру суддів і від впливів, які на них діятимуть, вони стали б міряти неоднаковими мірками. Двері, щільно заперті засувом нерозривності подружжя, весь час є предметом натиску найрізноманітніших вимог і пристрастей. Вистачило б, аби тільки Церква відхилила ці двері, щоб нападники юрбою вдерлися, а тоді ніяка сила не поставить їх на місце. Кількість сімей, що розпада ються, зростає з кожним днем. Подружні зв'язки стають щораз слабкішими. Сама змога розлучитися, коли в родині немає згоди, підкопує серйозне ставлення до подружніх зв'язків. Допущення розлучення доводить до виникнення дуже нетривких сімей. | ||||||||||||
Відокремлення, або сепарація Це безперечний факт, що деякі подружжя, навіть укладені, здавалось за найбільш сприятливих умов, виявляються невдалими. Взаємне нерозуміння доходить до крайніх меж. Подружжя стає важкими кайданами. В таких умовах продовження спільного проживання означало б приречення одного з членів подружжя на постійні муки. У цих крайніх, особливо важких випадках Церква дозволяє подружжю сепаруватися (розійтися) в надії на взаємне примирення. Сепаровані чоловік і жінка не мають права входити в подружній зв'язок з якою-небудь третьою особою: перед Богом вони залишаються нерозривним подружжям до смерті. Від цих людей, що невдало з'єдналися і страждають через нестачу взаємної любові, Церква вимагає, безперечно, героїчної жертви, але ця жертва небхідна для загальнолюдського добра. Як і всяке страждання, самопожертвування людей, що невдало з'єдналися шлюбом, здобуває через релігію сенс і цінність. Біль цих людей — величезний, один із найбільших, які тільки можуть бути — уподібнюється до страждань Христа, коли Він був незрозумілим і відкиненим саме тими, за кого проливав свою кров. Але останнє слово любові — не на землі. Зв'язки, що виникають у вічності, по-іншому тривкі, і багато з того, що тут видається приреченим, може розквітнути і принести плоди на небі. Бог завжди залишається, і в Ньому — основа всього, що існує. Хто ж може сказати, що, виконуючи волю Божу, згубив своє життя... | ||||||||||||
Примітка. Як ставиться Церква до християн, які, згідно з цивільними законами, розлучилися? З християнської точки зору, не можна ставитися з погордо до тих віруючих, які не дотримали своїх шлюбних зобов'язань, розлучились не церковним шляхом і створили нову сім'ю. Християнин повинен пам'ятати слова Христа, сказані до законників-фарисеїв, коли вони вимагали від нього осудження жінки, спійманої на перелюбі: "Хто з вас без гріха, перший кинь у неї каменем!" А як ми зробили б, опинившись на місці цих жертв подружнього закону? "Мені відплата, і я віддам", — говорить Господь. Залишімо Богові суд, а самі утримаймося від осуджень. Християнин, що порушив церковний шлюб і ввійшов у новий, цивільний, тим самим відривається від громади віруючих; позбавляється деяких Св. Тайн, а по смерті —церковного похорону. Але він залишається людиною хрищеною, і на ньому подавньо лежить обов'язок жити відповідно до християнського ідеалу, виховувати по-християнськи своїх дітей, молитися, щоб Бог колись дав йому силу виправити своє грішне становище. Ці його зобов'язання не поменшали, а навпаки, зросли. Бог судитиме відповідно до його щирості і справедливо оцінить власну слабкість та відповідальність грішного суспільства. | ||||||||||||
Проблеми обмеження народжуваності Аборт — це вбивство і злочин. В ім'я божественного закону, який наказує дорожити життям, Церква невпинно нагадує світові, що аборт — це злочин. Чи життя вбивають у сформованій уже істоті, чи в зародку, — все одно вбивається життя. А життям володіє Бог... Ніякі причини не можуть бути виправданням аборту: ні медичні міркування, ні збереження особистої честі й репутації, ні "євгенічні" докази охорони раси, ні соціальні міркування про те, що не слід обтяжувати суспільство зайвими ротами... Батьки покликали дитя до життя, Бог своєю дією вселив безсмертну душу в тілесний зародок. Після цього крихітна істота є такою ж цінною, як кожна людська особистість. Усунути її — значить допуститись убивства. | ||||||||||||
Християнська суть подружжя | ||||||||||||
Церкві закидають, наче вона надмірно суворо забороняє будь-які запобіжні засоби в статевих стосунках між чоловіком і жінкою у християнській родині. І справді, не раз бувають дуже складні випадки. Молоде подружжя має вже декілька дітей, і мати боїться, що нові роди можуть бути небезпечними для її життя; житлова площа така мала, що не можна поміститись на ній задовільним способом; заробітки надто малі і т. д. Одним словом, треба обме жити народжуваність. Але як тоді погодити виконання Божого закону з підтриманням тих стосунків між подружжям, які повинні підтриму вати любов як основу сім'ї? Ясно, що радикальне вирішення — це повна здержливість. Та чи можна вважати це нормальним явищем між чоловіком і жінкою, зокрема коли йде мова на довгі періоди? Дуже часто тривкість сім'ї може стати під загрозу, бо чоловік стане собі шукати втіхи на стороні... Існують, правда, певні хитрощі й рецепти. Є й такі методи, що широко рекомедуються, але діють вони не завжди і підходять не усім людям. Моральна цінність родини не може бути залежною від хитрого прийому чи рецепта, від фізіологічної випадковості. Інакше мораль стала б дуже легкою справою для одних, у той час, коли інші були приречені на гріх. Моральність стала б залежною від техніки, і завдяки прогресові медичної науки у сімей XX століття сумління автоматично стало б чистішим, ніж у минулі часи... Нарешті, як стали б дивитись на це невіруючі, коли б християнські подружжя почали вдаватись до різних засобів, що дозволяють одержувати якомога більше задоволення, але так, щоб не переступити певної межі і не попасти в гріх? Ми бачимо, наскільки це складне питання. Забороняючи християнським подружжям викрути в їх подружніх стосунках, Церква намагається оберегти подружжя від усіх спотворень: від погоні за насолодою ради насолоди, від марнування життя, від протистав лення своєї родини всьому світові, від "егоїзму удвох" і т. д. І немає сумніву, що сім'я, яка відмовляється від передачі життя та застосовує "засоби" проти вагітності, серйозно прогрішається проти свого призначення. Але треба ще додати, що статева мораль є лише частиною подружньої моралі, яка включається в більш широке ціле. Великим обов'язком подружжя є, звичайно, передача життя, але обов'язком є також взаємодопомога в справі духовного піднесення й освячення чоловіка і жінки та у вихованні дітей як практичному, так і духовному. Моральність не складається з окремих учинків позитивного чи негативного характеру. Навпаки, справжня моральність може бути тільки безперервним прямуванням любові до Бога і ближнього, що проходить крізь усе життя людини. Так і в подружньому житті окремі провини й падіння не конче бувають перешкодою загальному поступові вперед; у зв'язку з цим їх значення може бути не таким глибоким. Не забуваймо, що природа людини завжди слабка і грішна. Кожен із нас повсякчас потребує очищення, бо зло легко знаходить доступ до наших сердець. Християни — члени подружжя повинні частіше приступати до Тайни Покаяння. Але, перевіряючи своє сумління, вони насамперед повинні намагатися усвідомити, наскільки в їхньому житті здійснюється підйом любові до Бога і до ближнього. Звичайно, їм треба турбуватися про свою чистоту, але не втрачаючи з очей усього іншого: виявів самолюбства й гордості, вузького сімейного егоїзму, відсутності в подружжі безкорислової любові, занедбань у справі виховання дітей, недбалого ставлення до того впливу, який християнська родина повинна виявляти щодо свого оточення і т. д. Бо ж у цьому — християнське призначення подружжя. |
Не тільки вбогим належить Боже Царство, але передусім вбогим
Ціле Святе Письмо описує як легше нам потрапити до Неба. Господь через Біблію хоче нам приблизити самого Себе. Ісус у своїх проповідях і повчаннях найчастіше говорить про Царство Небесне. Часом гостріше, часом лагідніше каже, хто може і як потрапити в Боже Царство.
В нагірній проповіді (Мт 5) Ісус показує іншу логіку мислення. Ці слова для слухачів були якимось переворотом людських сподівань, революцією звичайної людської уяви – це був шок для цілого суспільства, яке йшло дорогою вигод і часто обману, який називали виграшем в білих рукавицях. Ця проповідь про Вісім Блаженств є насправді нагірною, бо перевищує на цілу голову ті поняття, якими до сих пір керувалась людина, і які вважала за мудрі та господарчо спритні. Ісус в цьому моменті ламає весь принципіальний ідеал політики, перемінює спосіб бачення свого власного життя кожної людини і доказує, що найважливіша є любов. Не про щось інше йшлось Ісусові, тільки про любов, любов правдиву, чесну, щиру, бездоганну, любов до Бога і до ближнього.
Молодий юнак запитав Ісуса: «Як осягнути життя вічне?», і багато інших людей подібно запитували Ісуса. Учні запитували: «Хто буде першим, найважливішим в Божому Царстві?», «Хто сяде праворуч, чи ліворуч?». Люди запитували як взагалі виглядає Небо, як там буде, чи будуть женитись, чи будуть виходити заміж і коли настане Боже Царство? А Ісус відповідав: «Воно вже є посеред Вас.»
І подібно як Декалог (Божі Заповіді) пояснює Заповіді Любові, так само Вісім Блаженств допомагають нам жити в любові.
Блаженні вбогі. Ніколи люди не погоджувались бути бідними, а ще більше ніколи не хотіли бідніти ті, які мали з чого жити і яким легко вдавалось вигідне, багате, приємне життя. Чи ось тут йдеться річ про бідноту? Навпаки. Ісус говорить про правдиве багатство. Насправді говорить про багатство. Річ не в бідності, а у вільності, в свободі. Сьогодні люди шукають найвпевненіших банків, які не вкрадуть їхні гроші, бо вже мають досвід, як можна легко і швидко позбутись свого майна, заради якого втрачали сили та здоровя, щоб його здобути і привласнити. Шкода, що аж в такий спосіб ми вчимось думати на перед, але й і добре, що багато людей побачило правдиві вартості в житті. Вбогий, це той, хто всі свої багатства складає в Божому серці. Багатство наше – це ми самі, це Бог, Який є в нашому житті, це Небо, яке вже належить до нас, бо Ісус нам його вислужив, але потрібно нам старанно це Небо берегти. Ісус в Євангелії говорить, що Небо потрібно здобувати силуміць. Це справді не є в наших силах, але те, що ми отримали від Бога, повинні усіма зусиллями берегти і з трепетом пильнувати, щоб диявол нам його не вирвав з серця. Наше життя, благодать Божа і гідність Божої дитини є нашим найбільшим скарбом в світі.
Все на цьому світі є тимчасове і навіть швейцарські банки. Але вічний Господь. І не потрібно бути великим вченим, щоб логічно зрозуміти, що вічне є те, що є Боже. Ісус нас в Євангелії заохочує такими словами: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа нищать і де крадуть злодії. А згромаджуйте собі свої скарби на Небі». Наша душа є вічна, цього від нас Бог не забрав, коли Адам і Єва згрішили. Залишив нам Бог добро (прагнення добра), вільність, свободу (право вибору), свою гідність і вічність. І тим и є подібні на Бога – ми Його Ікона, Образ. Все, що є матеріальним, колись пропаде, знищиться само по собі, взагалі перестане існувати. Одним правдивим розв’язанням, щоб зберегти свої скарби, є вбогість. Вбогість це не штучна біднота, це вміння зберегти для себе Божі дари і для Бога зберегти свої цінності.
Блаженні – це щасливі. Щасливою є людина втоді, коли її ніхто не окрадає, коли хтось цілує її точку зору, її переконання, коли ніхто її не примушує ламати вартість своєї гідності – людина є щасливою тоді, коли її по справжньому кохають і коли хтось відповідає на її любов.
Навіть і в побожності ми повинні вміти зберегти вбогість, норму. Бо можна понабирати на себе всілякі можливі зобов’язання духовні, а не давати собі з цим раду, або все робити тільки для того, щоб доказати свою впертість і наївність, підписуючись побожністю. Я знаю людей, які заради того, щоб зберегти дружній авторитет, за компанію пішли в неокатехуменат будучи раніше в інших молитовних групках і за одно занедбуючи свої дотихчасові обов’язки. Я сам переконався на тому, що навіть мене як священника хтось пробував намовити на неокатехуменат, не вшановуючи моєї власної волі, а ще раніше через це, що я маю своє особисте духовне багатство без неокатехуменату, стримували мене від свячень. Це тільки деякі приклади, як можна насильно когось ущасливити, штучно йому допомагаючи. У випадку блаженства вбогості потрібно зі всього доброго вибирати найкраще. Убогі духом означає багаті в духовне, бо духом не прив’язані до жодної річчі, ані навіть людини, бо не мають такої потреби. Хто є багатий в Бога, тим що Боже, не потребує цього, що не дорівняє Божому. Маючи більше, ніхто не буде шукати меншого, чи невартісного. Найбагатшим є Бог, бо все те, що Він створив, до Нього належить і ніщо для Бога не є чужим на цьому світі. Ті, кого не зводить жодне багатство цього світу, без перешкод прямують до Неба. Бо їх нічого на цьому світі не тримає і ніщо їм не може замінити небесного багатства. Такі душі є щасливі та блаженні, бо в Бозі маючи цілий світ, не забувають про скарби духовні.
Де є наш скарб, там і є наше серце, там є також наша мрія, розум, воля, прагнення і за цим ми скучаємо. А якщо це щось інше ніж Бог, то людина дуже страшно терпить і ніхто крім Бога не може полегшити цих страждань. Тих, хто над усе в своєму житті цінує Бога, само серце поривається в Небеса. Вони, живучи на землі, в надії вже є спасенні, Небо вже до них належить.
Отож вбогість є насправді для нас Божим блаженством, бо вказуючи нам на добра вічні, чинить нас щасливими. Сам Ісус вибрав вбоге життя на цьому світі, а Він не помилився. Міг вибрати по-людськи кращий варіант, а насправді і кращий вибрав. І то мав так багато поблем, бо називали Його ненажерою, що ходить до грішників на гостину. А ми часто дивуємось, чому маємо так багато страдати, чому терпіння нас мучить – бо не вміємо вибирати з Ісусом. Ми часто говоримо одне, а робимо по іншому. Ісус як говорив так і чинив, не кидав своїх слів на вітер. Якщо ми чуємо з Його уст слова блаженств і бачимо, що так можна жити, що це приносить нам щастя, то варто послухати Ісуса і йти слідом за Ним. Бо в Ньому наша радість, щастя і спасіння. Отож блаженні ми коли ми вбогі, коли ми є багаті Богом, коли дозволяємо Богу бути багатим нами. Брате і Сестро, Тобі і собі бажаю такої щасливої вічності з Богом.
Po jego śmierci w opinii świętości wiele osób nadal przychodziło na miejsce złożenia jego szczątków, aby modlić się lub po prostu żyć w pobliżu jego grobu. Za nie długi czas powstają na wyspie domki, w których mieszkają miłośnicy Boga naśladujący sposób życia świętego Nila, a w centrum powstaję świątynia, przeznaczona dla pielgrzymów odwiedzających wyspę.
Z czasem pojawia się pomysł, aby na wyspie założyć klasztor i patriarcha Moskwy Iow w 1594 roku eryguję klasztor na sposób palestyńskich monastyrów. Owa świątynia wybudowana w centrum zabudowy została przeznaczona tylko i wyłącznie dla mnichów oraz mężczyzn uczestniczących na modlitwach i liturgiach eucharystycznych. Natomiast poza murami klasztornymi wybudowano niewielki kościółek, przeznaczony do odprawiania liturgii dla ludzi znajdujących się na lądzie dookoła jeziora oraz pielgrzymów. Ten klasztor przetrwał wiele różnych historycznych zawirowań i aż w 1928 roku na tamtym miejscu po raz ostatni odprawiono świętą liturgię. Natomiast mnichów drogą sądową oskarżyli o wymyślone przewinienia i o dalszym losie naśladowców świętego Nila nie pozostało śladu.
W 1991 r0ku klasztor przeszedł z powrotem w ręce Kościoła Prawosławnego a na wyspie jeziora Seligier odrodził się klasztor, w którym obecnie mieszka około 40 mnichów. Na miejsce byłego klasztoru spomiędzy licznych pielgrzymek przybywają również pątnicy z Polski w celu uczczenia swoich rodaków więzionych w 40 latach XX wieku w budynkach klasztornych. Wówczas więziono tan ponad 6 tysięcy żołnierzy armii krajowej. Podczas jednej z takich pielgrzymek przybył tam również i ambasador Polski Jerzy Bahr, który wyszedł z propozycja do przeora o ustanowienie w bramach klasztoru tablicy pamiątkowej upamiętniającej żołnierzy niegdyś tam przebywających w więzieniu. (Przy okazji trzeba zaznaczyć, że mylnie niektórzy uważają Ostaszków za miejsce kaźni ponad 6 tysięcy żołnierzy, ponieważ na nieugruntowany rozkaz Stalina wywieziono ich do wioski Kalinickaja województwa Twierckiego, nie daleko od Miednoje i tam w piwnicy miejscowego szpitala ich rozstrzelano).
Będąc w Moskwie mieliśmy możliwość osobiście spotkać Jerzego Bahr, który nam opowiedział o tym, iż mocno wierzy w opiekę Maryi, która przez wizerunek z Jasnej Góry ustawicznie jemu towarzyszy. Przy okazji wyznał nam swoje przekonanie, że to właśnie Ona stoi u początków pojednania katolików i prawosławnych. Dla tego też zaproponował owym mnichom odwiedzić Polskę, nawiedzić najważniejsze miejsca kultu, miedzy innymi także Jasną Górę a także zabrać ze sobą kopię Ikony jasnogórskiej umieścić do swojego klasztoru. Wyprawa mnichów prawosławnych udała się i Ikona Maryi z dzieciątkiem powędrowała na rosyjskie ziemi. Przeor Niło-stalobieńskiej Pustyni postanowił wybudować dla niej osobną świątynię na fundamentach budynku, w którym niegdyś mieszkał i modlił się święty Nil.
Natomiast nasze przybycie było podobne do przybycia delegacji, co najmniej jakiejś bardzo ważnej persony. Przeor klasztoru na jeziorze Seligier podjął nas nad wyraz dobrze, z wielką miłością i opieką. Pokazał nam każdy zakamarek wyspy i nawet zawiózł nas do przylegających klasztorowi skitów (Jest to coś w rodzaju małych placówek należących do opactwa). Opowiadać o wszystkim byłoby bardzo długim. Przedstawię w tym opowiadaniu tylko niektóre momenty najbardziej mnie intrygujące.
Na pierwsze miejsce chciałbym wytypować opowiadania o tysiącu kanonizowanych kapłanach, którzy ponieśli śmierć w czasie represji komunistycznych za wiarę. Ponieważ w naszych umysłach funkcjonuję przekonanie o pospolitej nieuczciwości prawosławnych księży, którzy bardzo szybko zrzekali się prawdy za cenę pozornej wolności. Nie można powiedzieć, że nie było śród nich zdrajców, ale liczba tysiąca świętych kapłanów zamęczonych na śmierć, zaczyna zastanawiać i potwierdzać ich wielką wiarę. Oprócz tego także zasłyszałem historię o świętym lekarzu na imię Fiodor Gaaz, który w XIX wieku będą katolikiem pomagał wielu chorym oraz potrzebującym. Sam Sergiusz metropolita Voronieżski wypowiadając się na temat tego świętego powiedział, iż nie ma w Kościele Prawosławnym możliwości, aby tego człowieka zaliczyć w poczet świętych to jednak swoim życiem Fiodor ukazywał prawdziwe oblicze Chrystusa, a także pobudzał w umysłach ruskich ludzi świadomość jednego Chrystusa. Natomiast wszystko, co dzieli chrześcijan jest owocem pychy stwierdził metropolita. Niestety proces wyniesienia Fidora do publicznej czci w Kościele Katolickim jeszcze się nie skończył, natomiast dla wielu prawosławnych on już jest prawdziwym świętym. Następnym bardzo ciekawym zjawiskiem w owym klasztorze jest nabożeństwo do świętego Pio, do naszego świętego są ułożone nawet swoje, w starosłowiańskim języku modlitwy, a także istnieją u mnichów dowody cudów za jego wstawiennictwem.
Wszystkie te przykłady wskazują na drogę, którą możemy zbliżać się do siebie nawzajem, tak zwana droga ekumeniczna. Ową drogą są nasi święci na czele z Maryją, którzy mogą nam utorować bezpieczny szlak do upragnionej jedności. Nie można także zaprzeczyć wpływu własnej osobistej świętości na proces odzyskiwania jedności. Mam nadzieję, że również nasze przybycie do mnichów prawosławnych na ruskie ziemi było jednym z tych elementów, które są w stanie zbliżać siostrzane Kościoły, do co coraz większej jedności. Osobiście muszę stwierdzić, że chociaż przez całe życie byłem tak blisko prawosławia nigdy nie miałem aż tak pozytywnego o nich myślenia, jak po tej wyprawie. Przekonałem się, iż drogą do jedności są momenty, podczas których bliżej poznajemy siebie, poznajemy wspólnych świętych oraz kiedy mamy możliwość spotykania się podczas zwykłej rozmowy. Uważam, że właśnie w taki sposób możemy złamać wiele stereotypów naszego wzajemnego myślenia o sobie.
br. dk. Justyn Mishchenko OSPPE
А де ж статті?
ВідповістиВидалитипрошу надсилати свої статті на шан парафіяльний сайт, щоб він був живим свідоцтвом нашої віри
ВідповістиВидалитиwitajemo serdeczno czytacziw
ВідповістиВидалити+*