2 січ. 2011 р.

ТАЇНСТВО ПОДРУЖЖЯ

Людська любов і одруження






Коли Бог творив людину, створив її як чоловіка і жінку. Це значить, що ні в чоловікові (мужчині), ні в жінці, взятих окремо, людська природа не є повною, а повною вона стає тільки в них разом. Чоловік і жінка створені так, щоб одне одного доповнювати.
За Божим задумом, вони повинні бути дуже тісно з'єднані; "Будуть двоє єдиним тілом", тобто житимуть єдиним життям. Цей зв'язок сильніший від усіх інших родинних зв'язків: "Покине чоловік батька свого і матір свою та пристане до жінки", — говорить ще Святе Письмо. Чоловік і жінка обоє створені на подобу Божу не лише в тому значенні, що наділені розумом і свобідною волею, але й у тому значенні, що удвох повинні жити спільним життям, подібно, як Бог один у трьох особах (див. розділ про Святу Трійцю). Стати одним, залишаючись різними особами, —ось загальне визначення любові.
За Божим задумом, світ не був створений повністю заверше ним. Завершити його — завдання людини. Людина покликана до праці на будовах світу, які Бог дає їй змогу організувати. Так само Богові до вподоби, щоб людина співдіяла з Ним у справі збереження, продовження й розвитку людського роду. От чому Бог наділив людину відповідними інстинктами, що спонукають її відживлятися, берегти життя, а також його передавати.
Таким чином, цей потяг двох істот до того, щоб стати одним і з'єднати своє життя — спільне прагнення тіла до створення нового життя — само собою не може бути нічим поганим. Цей потяг і це прагнення — від Бога. Радість з'єднання двох сердець і тілесне задоволення, викликане з'єднанням, — позитивні, бо вони відповідають задумові Божому.
Добачати в усякому задоволенні тільки потурання власній слабкості було б образливо по відношенню до батьківської доброти Божої. Бог нас любить і хоче для нас щастя. Запах квітів, смак соковитих плодів чи доброго вина — все це від Нього. Божа воля лежить і в основі подружніх утіх; з їх допомогою стає приємним і легшим спільне життя чоловіка і жінки, створених для того, щоб одне одного доповняти. Первісно, за Божим задумом, у цьому чистому по суті потязі не було нічого нездорового, ні зіпсованого. Любов — це почування, що походить від Бога і до Бога веде. Через свою любов чоловік і жінка стають співробітниками в Божій справі.
Отже, любов і подружжя — від Бога. Вони входять у Божий задум світобудови. Бог хотів:
по-перше, щоб чоловік і жінка були двоє в одному житті, бо вони створені одне для одного, для взаємного доповнення;
по-друге, щоб вони разом створювали сім'юдля продовження людського роду.
А втіха духовна і тілесна, яку чоловік і жінка знаходять у любові й подружжі, теж доводять, що Бог призначив їх обох до щастя.
Своїм гріхопадінням людина порушила задум Божий і осквернила любов та подружжя.
Згадаймо перші розділи Біблії. Людина, створена свобідною, могла підпорядкуватися задумові Божому, або йому протиста витись. Могла будувати світ з Богом або без Бога, влаштувати власне життя з Ним або без Нього, Перші люди зловжили своєю свободою. Вони схотіли будувати своє щастя за власною примхою, але людську любов не можна побудувати на відкиненні любові Божої- Вони були створені для спільного життя, в якому любов була б чистою, духовною й тілесною одночасно, але цілком безкорисливою, що складається з взаємного самовіддання; однак у людей прокинулась егоїстична похіть, що все розбещує та спотворює. Це й показано в образній Біблійній оповіді, коли чоловік і жінка починають звинувачувати одне одного після гріхопадіння: Адам відмовляється відповідати за свою жінку і звинувачує її; "Жінка, яку Ти мені дав, дала мені овоч, щоб я їв". А Єва намагається виправдатися, обвинувачуючи Змія: "Змій мене спокусив..."
Внаслідок гріхопадіння егоїзм закоренився в любов і подружжя. Любов-похіть, любов-пристрасть, яка є тільки карикатурою замінили справжню любов. Справжня любов великодушна, вона шукає блага іншим людям, і помагає їм зростати та вдосконалювати своє життя. А ось тепер чоловік любить жінку вже не ради неї самої, не за те, що в ній прекрасне і благодатне, не для того, аби їй допомагати у повному й найкращому розкритті власної особистості, він її любить тільки за її тіло, за те, що вона може служити йому як джерело насолоди. Тим самим він перестає визнавати її як особистість.
І не лише внутрішня близькість у спільному житті порушена. На сторінках Біблії після розповіді про гріхопадіння знаходимо історії перелюбів, насильств, гріх Онана, що дав своє ім'я відомому збоченню, протиприродний гріх, що творився в Содомі і т. д. І хіба ж не продовжується й досі ця давня історія гріха? Чи подружжя не стає виявом "егоїзму удвох"? Мрії про любов розвіюються, залишаючи місце взаємній ненависті... Аборти і всілякі інші злочини підрубують корінь життя... Бо любов, цей чудовий дар Божий, перетворилась у зіпсутий плід, що його роз'їдає черв'як гріха.
Гріх — не в самій любові, яка залишається даром Божим, а в безладній погоні за насолодою. Можна провести паралель з тим, що вже вище було сказано про потребу їсти й пити: заспокоєння цієї потреби служить справі збереження й розвитку життя. Але треба їсти для того, аби жити, а не жити для того, щоб їсти. Ненажера, коли їсть, не думає про своє здоров'я, він хоче знайти в їжі насолоду для самої насолоди, хоч би й на шкоду своєму організмові. Тг.кі шукання самої тільки насолоди в любові віддаляє від справжньої мети подружжя. Людина сама себе принижує і втрачає людську гідність, стаючи невільником тваринних інстинктів.
Ось як гріх порушив давній Божий задум у людській любові.


Христос відродив подружжя і навчав людей про справжню сутність любові
Як уже було сказано, любов і подружжя, хоч і спотворені гріхом і роз'їджені ним із середини, все-таки зберегли свою основну красу. Досить поговорити з молодим подружжям, щоб у цьому переконатись.  Любов  оспівують  поети,  вона  залишається невичерпною темою літератури, театру, музики, живопису... Сам Христос радів з молодою парою на весіллі в Кані Галилейській. Він не тільки не жмурився, а навпаки, на прохання своєї Матері, Марії, вчинив перше своє чудо: щоб вивести родину з скрутного становища, замінив воду на вино.
За прикладом Ісуса Церква благословить шлюб і молоде подружжя. Поклявшись одне одному у вічній любові, чоловік і жінка повинні бути готові жертвувати всім для свого щастя. Це вимагає боротьби з власним егоїзмом, пожертвування власною вигодою, власними звичками і смаками, відмови від своїх забаганок, часом навіть жертви власного життя. Справа в тому, що життя швидко виявляє недосконалості та хиби коханої особи. Перші місяці спільного життя, що є наче відблиском первісної радості земного раю, змінюються болючим відкриттям дрібних негативних рис іншої особи: замість недавнього захоплення починаються розчарування, з'являється спокуса поставити під сумнів свою любов. Зло і гріх, що кубляться в людському серці, вузьке самолюбство — ось ті черв'яки, що зсередини роз'їдають пречудовий плід, яким є любов.
Христос прийшов навчити людей справжньої сутності любові. Він полюбив нас не за нашу досконалість, якої в нас нема, а навпаки, тому, що ми грішні. Він любив нас, коли ми були бунтівничими, злими, коли хотіли влаштувати своє життя самі, без Бога. Він любив нас, коли ми були блудними синами, які далеко відійшли від батьківського порога і, як батько в Його притчі, бажаючи нашого спасіння, очікує повсякчас з тривогою нашого повернення, завжди готовий прийти нам на допомогу. Він дав найбільший доказ любові, який тільки може бути: вмер за нас, а перед тим простив нам на хресті.
Роз'яснюючи першим християнам справжнє значення любові й подружжя в дусі Христовому, апостол Павло не зупинився і перед таким порівнянням: "Чоловіки, любіть своїх жінок, як Христос полюбив Церкву і віддав себе за неї". Цей текст Церква й досі нагадує християнам, коли благословить подружжя.
Таким чином, справжня любов ніколи не зневірюється. Що би то була за любов, якби вона зникала при першому ж випробуванні? Це був би егоїзм — і нічого більше. Той, хто покидає свого друга у важкому становищі, дає доказ, що справжньої любові в нього нема: він шукав в іншій людині тільки задоволення для себе самого, лише власного щастя.
Любов у своїй первинній таємниці подібна з любов'ю Христа до Його Церкви. Шлюб —це немов відображення єднання Христа з Його Церквою. Апостол Павло писав: "Чоловік —це голова жінці, як Христос — голова Церкві". Шлюб Христа з Церквою довершився в голгофтській крові,  й хрест став достеменним і найбільшим символом любові. Християнський шлюб — це відблиск тієї любові, якою Бог полюбив людство. Тому, такою великою є Тайна Подружжя. Зрозуміло, чому Церква осіняє хрестом руки тих, що одружуються; зрозуміле і те, що в християнському подружжі любов і родинне життя повинні проходити біля підніжжя хреста, зображення якого повинно знаходитись біля кожного сімейного вогнища. З Христом преображається людська любов. З Ним чоловік і жінка можуть бути впевнені, що в союзі тіл і душ підійматимуться все вище, аби колись, у потойбічному житті, разом приєднатись до вічності.
Згідно з чітко вираженою волею Божою подружжя — це добро вільний договір між чоловіком і жінкою, який зобов'язує на все життя.
За грандіозним задумом Божим про світобудову, чоловік і жінка призначені жити одним життям, забезпечуючи цим продов ження людського роду, а разом із тим своє власне взаємне вдосконалення.
Якось Христа запитали: "Чи можна чоловікові відпустити свою жінку з якої-небудь причини?" Ісус відповів: "Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою?" І додав: "Тому покине чоловік батька й матір та пристане до дружини своєї, і будуть двоє одним тілом; так, що вони вже не двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає" (Мт.-19, 3-7).
Апостол Павло писав до перших християн: "Тим, що одружи лися, не я наказую, а Господь: Жінці не розлучатися з чоловіком; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжньою, або нехай примириться з чоловіком своїм; і чоловік нехай не залишає дружини своєї" (1 Кор. 7, 10-11).
Подружжя — це договір, взаємне зобов'язання. Сказати "Я тебе люблю" — цього ще недостаньо. Щоб укласти такий договір, треба сказати "Так", і це "так" означає зобов'язання на все життя. Воно непорушне і не може бути відкликане. Шлюбний зв'язок — найнерозривніший з усіх, навіть якщо він укладений без любові.
Багатьох людей це обурює, бо вважають, що подружжя — це насамперед питання любові, і насправді існує лише остільки, оскільки закорінене в любові. Тут конче треба роз'яснити: шлюбне зобов'язання нерозривне, тобто не підлягає порушенню, бо воно випливає з вимог людської природи життя в суспільстві. Це, як кажуть, "висновок з природного права".
Подружжя — соціальна установа, що виступає у всіх народів, які б вони не були. У родовому, племінному, національному побуті закони незмінно виражають одну і ту саму турботу: забезпечити постійність І тривалість сім'ї як основної клітини в житті народів і держав.
І продовження людського роду не може бути залежним від випадкових короткочасних зустрічей, як це має місце у тварин; якби йшлося тільки про народження дітей, їх викормлення і залишення їх подальшій долі, тоді це було б можливо і природньо. Але тут ідеться про те, щоб виховати людську особистість. Аби цього добитись, потрібна присутність батька і матері та відповідна родинна обстановка. Ось чому розлучення подружжя недопустиме.
Розлучення — рівнозначне з руйнуванням самого суспільства. Одружуючись, чоловік і жінка зобов'язують себе на все життя, Вони можуть взяти на себе це зобов'язання або ні, але коли це зобов'язання прийняли, не можуть від нього відступити, не підриваючи тим самим основ усього суспільства. На цьому шляху рух дозволяється лише в одному напрямку, повертати назад не можна.
Коли була дана згода, питання вичерпане: чоловік і жінка увійшли в звичайне життєве русло, установлене Творцем, і самовільно міняти цей порядок не можуть. Можна використати таке порівняння: ряд машин пересувається вулицею, де рух дозволений лише водному напрямі; кожний шофер міг їхати або не їхати цією вулицею, ніхто його не примушував. І кожному з них було відомо, що по цій вулиці їхати можна тільки в один бік. Але ось один із них передумав і вирішив повернути назад. Він порушує правила руху, і вже вулицею ніхто більше не зможе проїхати, утвориться пробка, іноді й на кілька годин. Один шофер порушує життя всього міста. Так і з розлученням, яке завдає шкоди усьому суспільству. Любов для наших сучасників —основний критерій, коли йдеться про подружнє життя. Вони забувають, що це договір, соціальна установа, яка має свою власну цінність, незалежну від внутрішньої схильності чи настрою. Коли чоловік і жінка беруть на себе шлюбне зобов'язання, вони роблять це не лише стосовно одне одного для взаємної любові сентиментального характеру, яку може зруйнувати перший-ліпший випадок поганого настрою, Вони також зобов'язують себе перед суспільством. Про це надто легко забувають, маючи на увазі тільки романтичну і скороминущу сторінку любові. Розуміється, близькість сердець має дуже велике значення, але треба пам'ятати, що подружжя не має права розривати свої зобов'язання з огляду на суспільне  ціле, основою якого є сім'я.
Нерозривність подружжя закладена в людській природі, створеній для життя в громаді.


Подружнє зобов'язання нерозривне тому, що воно освячене Богом
Це, зокрема, стосується християн, бо Таїнство Подружжя прирівнюється до нерозривного союзу Христа з Його Церквою. Християнська сім'я входить до складу Церкви, до таємничого Тіла Христового.
Ось чому християнське подружжя нерозривне з тієї хвилини, як тільки воно підтверджене і здійснене в тілі.
Тут також не годиться зводити все до взаємної любові, навіть якщо вона освячена Богом у Таїнстві Подружжя. Іноді думають, що саме ця любов є причиною нерозривності подружжя. Проте Церква вважає дійсним і таке подружжя, основою якого не була любов. Певна річ, найбільш бажано, щоб християнське подружжя було подружжям з любові. Однак суть справи тут у Церкві, в таємному Тілі Христовому: християнське подружжя — це клітина цього духовного організму, який повинен давати Богові нових дітей. А це значно ширше від питання про подружню любов. Це підтверджується тим, що коли чоловік або жінка вмирає, то той хто залишається, звільнюється від будь-яких зобов'язань стосовно померлого і має право заключити новий подружній союз. Цим новим подружжям удовець чи вдова включається в будівництво Великого Міста; питання про таємне Тіло Христове, про людство в цілому, відкуплене і спасенне Христом та призначене до життя вічного, стоїть понад пристарстю і почуттєвістю взаємин між подружньою парою.
Міг би хтось заперечити: яке ж місце християнство залишає для людської любові? Невже після смерті не залишиться нічого з єднання сердець і душ, яке здійснювалось християнською парою? Чи не суперечить це тому, що було сказано вище про велич любові й подружжя?.,
На це треба відповісти, що виявляється первинність духу навіть у сфері любові. В Євангелії від Матея (22) розповідається про те, як противники Христа намагалися зловити Його таким питанням: якщо та сама жінка, щоразу стаючи вдовою, повторно виходила заміж, то для котрого з цих чоловіків вона буде жінкою у вічному житті? Христос їм відповів, що вони не мають ні найменшого поняття про всемогутність Божу і нічого не зрозуміють, поки їх погляди будуть обмежуватись чисто тілесною ділянкою. У потойбічному житті все стає іншим. Статевий потяг втрачає будь-який смисл, бо немає більше мови про народження нових істот; обранці Божі будуть і без того незмірно щасливими, вони стануть, "як ангели", тіло буде переображене.
У потойбічному житті з людської любові залишиться те, що вже на землі було пройняте божественним началом. Духовна близькість двох безсмертних душ — ось що буде врятоване, піднесене та прославлене на небі; саме в такому розумінні члени християнського подружжя залишаться супутниками у вічності. А те, що тілесне, просякнуте земними пристрастями, те, що не одержало "другого народження" від подуву Святого Духа і не обожнене у Христі, зникне у хвилині смерті. Смерть розриває тілесні і соціальні зв'язки подружжя, через що вдовець (удова) має право вступити в нове подружжя, але духовна любов між душами і в смерті не гасне, бо ця любов безсмертна. Слово Христове залишається навіки: "Зроджене від тіла є тілом" і з тілом зникає, а "народжене від духа — є дух", і воно ввійде до Царства Божого.
Заперечення: Чи добре, коли Церква цілком відкидає розлучення?
Людський розум і серце не завжди погоджуються з наведеними вище міркуваннями про нерозривність подружжя. Закон нерозривності подружжя дуже сильно вражає багатьох чоловіків і жінок, які в подружжі не знайшли задоволення своїх особистих прагнень. Вони виступають проти церковної "вузькості", яка сковує їх кайданами. Візьмімо, наприклад, таку сім'ю, в якій давно вже немає почуттєвого єднання між чоловіком і жінкою, що живуть тільки поруч при повному відокремленні сердець; їх обох мучить постійне намагання зносити одне одного. Чому ж релігійний закон не дозволяє розірвати пута, що їх зв'язують? Який смисл зберігати те, що вже мертве? Хіба намагання в будь-який спосіб зберегти сім'ю не породжує атмосфери фарисейства й брехні? І чи не штовхає людей до незаконних зв'язків та підтримання позашлюбних стосунків? Примирюючись з існуванням сім'ї без любові для рятування гідності чи благочестя, чи навіть з матеріальних інтересів, людина піддається спокусі шукати виходу для своїх невдоволених почуттів іншим шляхом, тобто у "вільному коханні". Хто ж у цьому винен? Хіба не на релігію покладається відповідальність за цей фальш і лицемірство?
А що сказати про безліч випадків, коли з вини одного інший без усякої провини залишається покинутим на все життя, і вже з молодих літ?
Чоловік, наприклад, повернувся з полону після п'яти років важкого поневолення і знаходить своє родинне вогнище погаслим, бо дружина вважала його відсутність надто довгою і дозволила іншому себе спокусити. Хіба може Церква заради якогось загального правила засудити цього бездоганного чоловіка на досмертну безшлюбність, категорично забороняючи йому по-новому влаштувати собі життя? Невже цей нещасний повинен, корючись Церкві, вбивати в собі кожне нове почування любові, яке в нього народжується? Коли ж він порушить закон, на нього будуть дивитись, як на страшенного грішника між тими християнами, які залишилися вірними, при чому, можливо, "вірними" тільки з виду, а не насправді, та це не перешкоджає ходити з гордо піднятою головою, незважаючи на свої гріхи! Що ж у цьому всьому доброго?..
Відповідь: Перш за все треба повторити те, що вже вище було сказано, В наш час індивідуальна точка зору ставиться понад усе, — і в цьому біда. Від установ, законів, чи вони людські, чи Божі, вимагають, щоб вони пристосовувались до примх, вигадок і хиткості наших сучасників. Звичайно, закони — для людей, а не люди для законів, однак кожний закон існує для всіх, а не для кожного окремо. Чи закон хороший, чи поганий — це визначається не особистими побажаннями якоїсь однієї особи. Мета законів — загальне добро, а окремі особи мусять їм підкорятися, хоч іноді це нелегко.
Є люди, які стають жертвами закону про нерозривність подружжя. Це факт, і для них це дуже прикро. Але до таких наслідків приводять взагалі всі закони людського співжиття, які випливають із великого принципу солідарності. Є люди, що стають жертвами синівського обов'язку, громадського чи патріотичного. З війни люди повертаються інвалідами на все життя або не повертаються взагалі. Охоронець порядку, що намагається затримати бандита, пожежник, який рятує людей з вогню, лікар, що працює з радіоактивними препаратами або лікує заразних хворих, пілот, котрий проводить випробування нового літака, гірник під землею чи робітник біля верстату — всі вони можуть стати жертвами свого громадського чи професійного обов'язку.
Нічого протиприродного в цьому ніхто не знаходить, і всім таким героям людської солідарності віддають честь і хвалу. Але якщо чоловік і жінка, які не погодились між собою, приносять своє особисте щастя в жертву Законові Подружжя, на якому спирається добро всього людства, то це викликає обурення! Де ж тут логіка?
Є незаперечним той факт, що закон нерозривності подружжя береже від загибелі мільйони сімей. А що буде, коли замість цього закону визнати розлучення? Чи буде тоді менше нещасних людей? А діти?
Замість сім'ї, тоді б залишилось тільки одне: держава. Але, наприклад в СРСР, комуністам, які спочатку проголошували вільну любов, довелось згодом повести політику зміцнення сім'ї. Дерево пізнається по його плодах; так доводиться думати і про розлучення.
Таким чином, проголошуючи шлюб нерозривним і забороняючи незгідним між собою членам подружжя вступати в позашлюбні стосунки, Церква стоїть тільки на сторожі сім'ї і загального добра людства. Ті, що страждають від цього закону, — неминучі жертви великого принципу солідарності, згідно з яким загальнолюдське добро стоїть понад особистими інтересами.
Від Церкви хочуть, щоб вона в особливо важких випадках була поступливою і, враховуючи важливі причини, дозволила розлучення та вступлення в новий шлюб. Однак це неможливе в силу вказаних вище принципових міркувань. А що вважати за "важливі причини"? Залежно від характеру суддів і від впливів, які на них діятимуть, вони стали б міряти неоднаковими мірками. Двері, щільно заперті засувом нерозривності подружжя, весь час є предметом натиску найрізноманітніших вимог і пристрастей. Вистачило б, аби тільки Церква відхилила ці двері, щоб нападники юрбою вдерлися, а тоді ніяка сила не поставить їх на місце. Кількість сімей, що розпада ються, зростає з кожним днем. Подружні зв'язки стають щораз слабкішими. Сама змога розлучитися, коли в родині немає згоди, підкопує серйозне ставлення до подружніх зв'язків. Допущення розлучення доводить до виникнення дуже нетривких сімей.


Відокремлення, або сепарація
Це безперечний факт, що деякі подружжя, навіть укладені, здавалось за найбільш сприятливих умов, виявляються невдалими. Взаємне нерозуміння доходить до крайніх меж. Подружжя стає важкими кайданами. В таких умовах продовження спільного проживання означало б приречення одного з членів подружжя на постійні муки. У цих крайніх, особливо важких випадках Церква дозволяє подружжю сепаруватися (розійтися) в надії на взаємне примирення. Сепаровані чоловік і жінка не мають права входити в подружній зв'язок з якою-небудь третьою особою: перед Богом вони залишаються нерозривним подружжям до смерті. Від цих людей, що невдало з'єдналися і страждають через нестачу взаємної любові, Церква вимагає, безперечно, героїчної жертви, але ця жертва небхідна для загальнолюдського добра.
Як і всяке страждання, самопожертвування людей, що невдало з'єдналися шлюбом, здобуває через релігію сенс і цінність. Біль цих людей — величезний, один із найбільших, які тільки можуть бути — уподібнюється до страждань Христа, коли Він був незрозумілим і відкиненим саме тими, за кого проливав свою кров. Але останнє слово любові — не на землі. Зв'язки, що виникають у вічності, по-іншому тривкі, і багато з того, що тут видається приреченим, може розквітнути і принести плоди на небі. Бог завжди залишається, і в Ньому — основа всього, що існує. Хто ж може сказати, що, виконуючи волю Божу, згубив своє життя...


Примітка. Як ставиться Церква до християн, які, згідно з цивільними законами, розлучилися?
З християнської точки зору, не можна ставитися з погордо до тих віруючих, які не дотримали своїх шлюбних зобов'язань, розлучились не  церковним  шляхом  і  створили  нову сім'ю. Християнин повинен пам'ятати слова Христа, сказані до законників-фарисеїв, коли вони вимагали від нього осудження жінки, спійманої на перелюбі: "Хто з вас без гріха, перший кинь у неї каменем!"
А як ми зробили б, опинившись на місці цих жертв подружнього закону?
"Мені відплата, і я віддам", — говорить Господь. Залишімо Богові суд, а самі утримаймося від осуджень.
Християнин, що порушив церковний шлюб і ввійшов у новий, цивільний, тим самим відривається від громади віруючих; позбавляється деяких Св. Тайн, а по смерті —церковного похорону. Але він залишається людиною хрищеною, і на ньому подавньо лежить обов'язок жити відповідно до християнського ідеалу, виховувати по-християнськи своїх дітей, молитися, щоб Бог колись дав йому силу виправити своє грішне становище. Ці його зобов'язання не поменшали, а навпаки, зросли. Бог судитиме відповідно до його щирості і справедливо оцінить власну слабкість та відповідальність грішного суспільства.


Проблеми обмеження народжуваності
Аборт — це вбивство і злочин. В ім'я божественного закону, який наказує дорожити життям, Церква невпинно нагадує світові, що аборт — це злочин. Чи життя вбивають у сформованій уже істоті, чи в зародку, — все одно вбивається життя. А життям володіє Бог... Ніякі причини не можуть бути виправданням аборту: ні медичні міркування, ні збереження особистої честі й репутації, ні "євгенічні" докази охорони раси, ні соціальні міркування про те, що не слід обтяжувати суспільство зайвими ротами... Батьки покликали дитя до життя, Бог своєю дією вселив безсмертну душу в тілесний зародок. Після цього крихітна істота є такою ж цінною, як кожна людська особистість. Усунути її — значить допуститись убивства.














Християнська суть подружжя
Церкві закидають, наче вона надмірно суворо забороняє будь-які запобіжні засоби в статевих стосунках між чоловіком і жінкою у християнській родині. І справді, не раз бувають дуже складні випадки. Молоде подружжя має вже декілька дітей, і мати боїться, що нові роди можуть бути небезпечними для її життя; житлова площа така мала, що не можна поміститись на ній задовільним способом; заробітки надто малі і т. д. Одним словом, треба обме жити народжуваність. Але як тоді погодити виконання Божого закону з підтриманням тих стосунків між подружжям, які повинні підтриму вати любов як основу сім'ї? Ясно, що радикальне вирішення — це повна здержливість. Та чи можна вважати це нормальним явищем між чоловіком і жінкою, зокрема коли йде мова на довгі періоди? Дуже часто тривкість сім'ї може стати під загрозу, бо чоловік стане собі шукати втіхи на стороні... Існують, правда, певні хитрощі й рецепти. Є й такі методи, що широко рекомедуються, але діють вони не завжди і підходять не усім людям. Моральна цінність родини не може бути залежною від хитрого прийому чи рецепта, від фізіологічної випадковості. Інакше мораль стала б дуже легкою справою для одних, у той час, коли інші були приречені на гріх. Моральність стала б залежною від техніки, і завдяки прогресові медичної науки у сімей XX століття сумління автоматично стало б чистішим, ніж у минулі часи... Нарешті, як стали б дивитись на це невіруючі, коли б християнські подружжя почали вдаватись до різних засобів, що дозволяють одержувати якомога більше задоволення, але так, щоб не переступити певної межі і не попасти в гріх?
Ми бачимо, наскільки це складне питання. Забороняючи християнським подружжям викрути в їх подружніх стосунках, Церква намагається оберегти подружжя від усіх спотворень: від погоні за насолодою ради насолоди, від марнування життя, від протистав лення своєї родини всьому світові, від "егоїзму удвох" і т. д. І немає сумніву, що сім'я, яка відмовляється від передачі життя та застосовує "засоби" проти вагітності, серйозно прогрішається проти свого призначення. Але треба ще додати, що статева мораль є лише частиною подружньої моралі, яка включається в більш широке ціле. Великим обов'язком подружжя є, звичайно, передача життя, але обов'язком є також взаємодопомога в справі духовного піднесення й освячення чоловіка і жінки та у вихованні дітей як практичному, так і духовному. Моральність не складається з окремих учинків позитивного чи негативного характеру. Навпаки, справжня моральність може бути тільки безперервним прямуванням любові до Бога і ближнього, що проходить крізь усе життя людини.
Так і в подружньому житті окремі провини й падіння не конче бувають перешкодою загальному поступові вперед; у зв'язку з цим їх значення може бути не таким глибоким. Не забуваймо, що природа людини завжди слабка і грішна. Кожен із нас повсякчас потребує очищення, бо зло легко знаходить доступ до наших сердець. Християни — члени подружжя повинні частіше приступати до Тайни Покаяння. Але, перевіряючи своє сумління, вони насамперед повинні намагатися усвідомити, наскільки в їхньому житті здійснюється підйом любові до Бога і до ближнього. Звичайно, їм треба турбуватися про свою чистоту, але не втрачаючи з очей усього іншого: виявів самолюбства й гордості, вузького сімейного егоїзму, відсутності в подружжі безкорислової любові, занедбань у справі виховання дітей, недбалого ставлення до того впливу, який християнська родина повинна виявляти щодо свого оточення і т. д. Бо ж у цьому — християнське призначення подружжя.

О. Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE

Немає коментарів:

Дописати коментар