1. Сповідь |
Скажемо зрозуміло й рішуче: люди грішні. Стверджувати, що дитина невинна, — неправильно, бо ж їй притаманні погані нахили. Не слід змішувати щирість з невинністю. Невинність — це не вихідна, а кінцева точка. Життя — це повсякчасний вибір, і треба відректися від давнього Адама та довіритись благодаті, щоб стати чистим. Християнин усвідомлює свою гріховність і співучасть у злі. Він визнає, коли в світі погано, то це, в якійсь мірі, і з його вини. Дуже багато людей, які належать до різних партій і спеціальних чи міжнародних груп, повстають проти зла, несправедливості, війни. Деякі з них вважають, що не мають нічого спільного зі злом, і вписують у життя прекрасні сторінки. Критика їхня стосується більше способів, які вони застосовували, і які привели до успіху чи провалу. Цим справа й закінчується. А християни знають, що треба боротися насамперед з внутрішнім злом, яке криється в серці кожної людини. Вони читають Євангеліє і знають, що досконалість — це постійне визволення і подвиг, невпинне відродження і переродження. Немає такої чистої душі, яка б не підпала спокусі великого гріха, як також немає грішної душі, котра не відчувала б інколи благородних поривів. Ніхто не може твердити, що завжди був і буде чистою людиною, Ніхто й ніколи не знаходиться в стані повного виправдання, і навіть ті, які не знають, що чинять, потребують прощення Христа; "Боже мій, прости їм, бо не знають, що тво рять", — говорив Христос з хреста. Неуцтво в релігійних справах не може бути основою для вибачення за порушення очевидного природного закону. | ||||
2. Сучасна людина втратила відчуття гріховності У наш час світ утратив відчуття гріховності. Це причина того, що прекрасні почини до побудови кращого світу залишаються даремними, наштовхуються на егоїзм, прихований у душі кожної людини, Він увійде і в суспільство, Слід згадати заклики відданих Богові людей: "Нехай відмовиться від гріха свого людина нечестива серцем..." "Покайтеся, наверніться!.." — закликав Іван Христитель. "Якщо не покаєтесь, усі загинете", — сказав Христос. "Христові належало страждати і воскреснути, — пояснював Ісус, ідучи до Емауса, — і в ім'я Його буде проповідуватись покаяння для відпущення гріхів..." "Ми багато грішимо", — говорить апостол Яків. "Якщо говоримо, що не маємо гріха, то самі себе обманюємо", — каже апостол Іван. "Христос навчає нас, — говорить апостол Павло, — відкинути давню людину з її спокусливими похотями й одягтись у нову людину, праведну і святу". Треба навчити світ повторювати слова блудного сина: "Отче, я згрішив перед небом і перед Тобою", а також слова пророка Давида: "Обмий мене з неправості моєї і від гріха мого очисти мене... Серце чисте збудуй у мені і дух правий..." Що таке гріх? Гріх— це бунт проти Бога, противлення законові Бога, це знак браку любові. Гріх не поменшує величі Бога, але завдає шкоду Його славі, бо ж Він створив людину, що має бути вінцем творіння, а людина сама себе спотворює гріхом і порушує діло Боже, намагаючись побудувати світ за власною химерою. Гріх смертельний і гріх, який прощається. Смертельний гріх—це повне відмовлення Богові в любові, це відкинення Бога; людина повністю відтинає себе від Нього. Грішник стає мертвою людиною, сухою гілкою, до якої божеська животворна сила більше не проникає. Коли ж людина частково піддається егоїзмові, але не перестає любити Бога понад усе, як мати, що, розсердившись на свою дитину, не перестає її любити, — то це гріх поверхневий, немов не дуже небезпечна хвороба, яку сам організм може пересилити якраз силою захованої в ньому любові, але яка швидше виліковується, якщо звернутись за допомогою до лікаря. | |||||
За час свого земного життя Христос часто зустрічав грішників: Марію Магдалину, перелюбну жінку, розбійника на Голгофті та безліч інших. Христос прийшов, щоб звільнити людей від їхніх гріхів, від зла, що криється в серці людини, від духовної рани, яку одержали нащадки збунтованого проти Бога Адама. А Христос і надалі живе в своїй Церкві і далі зустрічає грішників. І ми у кожній Святій Тайні зустрічаємося з Ним. Християнин, що став членом Церкви, дає йому засіб знову примиритися з Ним і вийти зі свого жалюгідного стану через Тайну Покаяння, в якій Боже милосердя схиляється надлюдською неміччю. Ісус Христос передав своїм апостолам владу прощати гріхи, кажучи: "Прийміть Духа Святого... кому ви відпустите гріхи, тому відпустяться, кому не відпустите, — будуть зв'язані". Так Ісус Христос передав апостолам, а після них пастирям духовним владу робити висновки про гріхи. Звідси і Таїнство Покаяння — сповідь, яку Церква застосовує в різних формах від самого початку свого існування. | |||||||
4. Сповідь — зустріч Ісуса Христа з грішником Щоб правильно розуміти значення сповіді, цієї зустрічі грішника з Богом, треба пам'ятати, що сповідь — це насамперед пошук зцілення, духовного лікування. Правда — це свого роду суд, де священик оголошує присуд — відпускає або не відпускає гріхи; але цей його присуд — лікарство, а відпущення — знак, що починається одужання. Священик — це швидше лікар, аніж суддя, бо грішник — це людина хвора, хвороба її полягає в тому, що внаслідок своєї примхи, фантазії, егоїстичних бажань противиться волі Божій, хоче жити по-своєму, не турбуючись тим, якою задумав її Бог при народженні. Розуміється, що для виздоровлення хворий грішник повинен докласти свої зусилля та допомогти лікареві - священику. | |||||
| Три основні моменти у Таїнстві Покаяння |
Жаль за гріхи, або каяття, Визнання гріхів, або сповідь. Покута за гріхи, або "відшкодування". Треба, щоб людина усвідомила свою важку недугу, своє відступлення від Бога, і всім серцем прийшла до покаяння. Воля до зцілення — ось головне. Таким чином, ще навіть до формального відпущення гріхів, якщо тільки грішник усім серцем його прагне, зв'язок з Богом відновлюється, і Божа сила знову відживлює омертвілий член, тобто розкаяну людину. Дрібні гріхи становлять перешкоду для повноти життя христия нина, як хвороба гілки перешкоджає цвітінню і негативно впливає на кількість і якість плодів. Христос не досягає своєї повної міри в душі людини. Грішник мусить перестати миритися зі своєю хворо бою, мусить зазнати каяття і постановити змінити своє життя. Відпущення гріхів не діє автоматично, бо тільки розкаяння, скруха серця є ключем до душі. Усе інше — безсиле і недійсне. Тому, якщо немає змоги сповідатися, то щирого каяття з глибини душі досить, аби примирити грішника з Богом. Людина, що згрішила, повинна хотіти сповіді, але від самого моменту щирого й глибокого розкаяння гріхи її прощені. У цій зустрічі грішника з Богом, у Таїнстві Покаяння, Бог не лише прощає щирому серцю, відданому боротьбі проти зла і гріха, але й дає надмір сили й волі. От чому часта сповідь так потрібна душі, яка по-справжньому любить Бога. Сповідь і відпущення. Як тільки душа відчинилася завдяки розкаянню, успіх "лікування" запевнений. Але грішник повинен розкрити свої рани. Конче потрібно, щоб людина перевірила своє сумління, глибоко проаналізувала свій спосіб життя. Не досить перевіряти себе за трафаретним списком гріхів. Треба спитати себе, чи пам'ятала вона про Бога, чи не згрішила проти слави Божої і заповідей Його, а тоді розглянути свої відхилення від призначеного їй Богом шляху: чи діяла вона відповідно до свого положення в житті, як це є обов'язком батька, матері, сина чи дочки, людини, що дає працю, робітників і т. д. Це питання відповідальності родинної, професійної, громадської. Не треба забувати, що гріхи проти чистоти приковують душу до матеріальних і чуттєвих утіх і, затоплюючи її в темряву, гасять у ній духовні пориви, а соціальні занедбання і неправди так само обтяжують душу, підриваючи її живучість і заважаючи зростанню містичного тіла Церкви. У випадках, коли грішник не виявляє бажання виправити своє життя, священик може відмовити йому у відпущенні гріхів, тому що хворий не виявляє внутрішньої схильності, необхідної для зцілення. Відпущення гріхів повністю очищує душу людини, що покаялась у своїх гріхах. Можна сказати, що відпущення немов змиває записані на душі гріхи та оновлює внутрішньо людину. На відміну від людей, які можуть пробачити, але не забувають чужих провин, Бог бачить нас після сповіді зовсім чистими від гріха. Ми можемо писати нову, чисту сторінку життя так, наче й зовсім не грішили від самого хрищення. Священик, що відпускає гріхи, є не тільки представником Христа. Він також представник Церкви, тобто громади християн. Кожний гріх — це зневага і Бога, і громади християн, навіть гріх думкою чи бажанням. Коли один із членів Церкви охолоджується в благодаті й любові Бога, то це знижує рівень усього цілого згідно з законом людської солідарності. Ось чому у молитві "Сповідаюся Богові...", яку відмовляємо на сповіді, грішник, усе одно, чи він Папа, єпископ, чи звичайний вірний, викриває себе не лише перед Богом, а й перед усім збором братів у Христі: "Мій гріх... я винен..." Таким чином, Тайна Покаяння не обмежується особистим виміром примирення душі з Богом. У Церкві є й суспільний вимір, про який не слід забувати. Надолуження, або покута за гріхи. Кожен знає, що зневага чи кривда вимагає відшкодування, і люди вимагають його від тих; хто завдав їм шкоду. Порушення доброго імені чи особистої власності іншої людини вимагає відшкодування судового и морального. А стосовно Бога людина вважає, що одержати прощення легко. "Епітимія", тобто покута, яку накладає священик, далеко не пропорційна шкоді, завданій славі Божій і життю Церкви. Це тільки знак, що означає переворот у душі грішника і початок його поправи. Обов'язок покаяння не вичерпується невеличкою "епітимією" після сповіді, Існують три способи загладити свій гріх: піст, милостиня й молитва, про що сам Христос часто говорив. А є ще й інші способи відпокутування за гріх, які займають значне місце в житті: це ті життєві труднощі й нещастя, яких не бракує, і які є найпевнішим способом виправлення. Ми їх не вибираємо, їх можна тільки прийняти. Вони становлять справжнє відшкодування за гріх. Це наші несподівані вчителі, яких Бог нам дає; нам доводиться відмовитись від своїх ідей, симпатій, від свого спокою, розкошів, вигод, мрій, доводиться терпіти нужду, розлуку, зраду... Сьогодні переживаємо тривогу, важку працю, завтра —хворобу, смерть... Цього не можна уникнути . Наше діло — покірно прийняти Божу волю. Це найпевніший шлях очищення, відплата за наші провини, за гріхи, допущені нами перед Богом. Таку кару треба приймати в дусі єдності з Страстями Христовими, які принесли нам прощення й мир. Заперечення: Декому сповідь здається неприйнятною, бо вона начебто протиприродна. Інші вважають, що її вигадали священики, і що вистачить сповідатися перед Богом, аби одержати прощення. А дехто думає, що сповідь принизлива, бо доводиться стати навколішки перед священиком, який теж є грішною людиною, може й більш грішною від того, хто стоїть перед ним... Відповідь: Саме тим людям, які не сповідаються, особливо неприємно виявляти найбільші таємниці своєї совісті, і вони не погоджуються на таке "зв'язування" своєї свободи перед людиною, думка якої може іноді вплинути на зміну їх долі й життя. Але сповідь відповідає істотній потребі людини: її сумління судить про її життя, і на цьому суді чути голос самого Бога, свідка дій і найтаємніших думок. Якщо людині неприємно, щоб її судили інші, то вона почуває і власне безсилля перед собою самим. І якщо проникливе око Боже для нас страшне, то Його батьківське милосердя викликає довір'я. З другого боку, людина потайки відчуває бажання відкрити комусь свої найбільші таємниці; деякі нервові захворювання виникають саме від того, що людина надто довго приховує такі особливо гнітючі таємниці. Це відкриття сучасних психіатрів співпадає з тим, що Церква робить уже протягом двадцяти сторіч. Кожний гріх ображає Бога, а разом із цим завдає шкоди Церкві. Ось чому християнин несе відповідальність також перед своїми братами за ті збитки, які спричинив, даючи доступ злу до свого серця. В єдності містичного Тіла Христа кожна душа, підіймаючись, підіймає всіх інших, а падаючи, — завдає шкоди усім іншим, В людському тілі захворювання якого-небудь члена тягне за собою хворобливість усього організму; усе тіло страждає, коли одна його частина погано виконує свої функції. От чому християнин, який допустився гріха, звинувачує себе не лише перед Богом, а й перед священиком, що представляє офіційно всіх його братів-християн і уповноважений, аби свідчити про каяття грішника і його реабілітацію. Покаяння — це постійна, невпинна переміна серця людини. Згадаємо, до речі, що тим людям, яким неприємно сповідатися перед священиком, не буває соромно відкриватися перед лікарем, адвокатом чи й товаришем зі школи або по роботі, перед якими вони визнають свої вчинки з такими подробицями, яких ніколи від них не вимагалось би на сповіді, та виявляють такі потайні переживання, за які червоніли б і перед членами своєї сім'ї. Нарешті доводиться сказати, що надто часто брак справжньої віри і підготовки до цієї священної зустрічі милосердного Бога з грішною людиною перетворюють сповідь у карикатуру та підкопують пошану до неї. Щоб упевнитися в необхідності Тайни Покаяння, достатньо прочитати Євангеліє, в якому невпинно звучить заклик: "Покайтеся, бо наблизилось царство небесне!" |
О. Лаврентій Ян Жезіцький OSPPE
Немає коментарів:
Дописати коментар